Євгенія Губкіна: Знищення модерністської спадщини пов'язане з тими цінностями, що вона пропагує

Євгенія Губкіна: Знищення модерністської спадщини пов'язане з тими цінностями, що вона пропагує

14 грудня 2017

Цього року до кінопрограми Мандрівного Docudays UA входить фільм «Audience Emancipated: Боротьба за кінотеатр «Емек». Історія стамбульських протестів – це не лише боротьба за культове, важливе для жителів місце. Ці протести в широкому розумінні були політичними, адже порушили питання: кому належить міський простір. Вони надихнули нас розпочати розмову про український контекст. Залучивши до обговорення локальних експертів(-ок), митців(-сткинь), урбаністів(-ок) та активістів(-ок), ми прагнемо дослідити, як розвиваються публічні простори в містах України та хто впливає на зміни в них.

 

Дискусійна програма в Харкові включала розмову, присвячену спадщині архітектури модернізму і її збереженню. Модерувала дискусію Євгенія Губкіна, архітекторка, дослідниця архітектури, співзасновниця Urban Forms Center. Ми поговорили з Євгенією про проблеми, з якими сьогодні стикаються українські міста, та, зокрема, про долю модерністської спадщини.

 

Чому, на твою думку, саме спадщина радянського модернізму зазнає сьогодні загрози?

 

Я сама постійно опиняюся перед цією дилемою, як це інтерпретувати. З одного боку, ми всі перебуваємо в ролі адвокатів цієї спадщини, і зручніше було б перед тими агресорами, які нападають на архітектуру модернізму, казати, що це «всього-на-всього» архітектура. Вона утилітарна, або це мистецтво поза політикою, тому зачіпати її не варто, вона вам ніяк не загрожує. Зараз у дискусіях з Інститутом національної пам’яті, коли заходить розмова про архітектуру, вони стверджують, що вони її не чіпають, немає жодних проблем. З одного боку, це одна з тактик захисту від агресора, але з іншого, ми втрачаємо дуже важливий елемент – адже архітектура є набагато більш політизованою, аніж інші сфери культурної діяльності. Тому я думаю, що знищення цієї спадщини пов’язане саме з тими цінностями, які вона пропагує, з тими типами життя й мислення, видами діяльності, що вона скеровує, організовує та регулює. Звісно, існує проблема, що комусь естетично щось не подобається, але вона другорядна. Є також проблеми суто економічні, коли простіше або вигідніше знести й побудувати щось нове. Однак існує ця дискримінація за політичною ознакою.

 

Також більшість будівель, які перебувають під загрозою, – це заклади культури, що передбачались як публічні простори. У контексті фільму про кінотеатр «Емек» йдеться саме про кінотеатри.

 

Так, я думаю, що весь модернізм перебуває в дискримінованій групі. Можна висувати багато гіпотез, чому так відбувається. Але одним із факторів, безперечно, є його основна функція: коли ти розробляєш стратегію, то функція – це саме те, що дозволяє тобі втілити цю мету. Якими функціями буде сповнений той чи інший об’єкт – від цього залежить, які цінності він сповідує. Сутність споруд як «соцкультпобут» спрямована на соціально корисну інфраструктуру, зокрема на спілкування, розвиток спільнот, горизонтальний розподіл влади, аби люди могли якомога більше спілкуватись одне з одним. Мені здається, що в часи покоління моїх батьків, з 91-го року, постійно скрізь звучало, що нам ці функції взагалі не потрібні, вони не ефективні, не цікаві та ретроградні. Пам’ятаю, як багато людей раділи, що кінотеатри закриваються. Однак люди тут не є головними в прийнятті рішень, на відміну від влади й бізнесу. Наприклад, я знайома з дослідженнями литовської теоретикині архітектури Марії Дремайте: вона проаналізувала кампанії з дискредитації архітектури модернізму й дійшла висновку, що більшість цих кампаній підтримують девелопери та великий бізнес, щоб знищити той чи той об’єкт. Ці об’єкти починають називати негативними словами, вказувати на їхню неефективність, некорисність, некрасивість – що це радянська спадщина, яка є ворожою нашій історії. Коли Дремайте шукала коріння таких ідей, виявила, що вони, насправді, були на замовлення.

 

В Україні офіційна політика пам’яті теж є важливим фактором – це небажання визнати радянську історію як свою історію…

 

Так, це комплекс факторів. Однак економічний фактор, вважаю, ми завжди робимо другорядним у різноманітних дискусіях. Але він, по суті, є вирішальним. У самому фільмі про кінотеатр «Емек» у Стамбулі було зрозуміло, що влада підтримує інтереси великого бізнесу, і саме він приймає остаточні рішення. На мою думку, варто звернути увагу на роль великого бізнесу в наших містах, адже ми недооцінюємо їхній вплив: нам здається, що він м’який, що він просто про гроші, супермаркет, продаж якогось товару, «бізнес – це добре», «дайте свободу бізнесу» і так далі. І ми не бачимо цього монстра, який з’їдає або інкорпорує культуру, цілу сферу нашої діяльності. А архітектура модернізму в основному – це об’єкти культури.

 

Кадр з фільму «Audience Emancipated: Боротьба за кінотеатр «Емек»

 

Розкажи детальніше про ситуацію в Харкові.

 

У Харкові під загрозою перебувають об’єкти соціокультурного значення, об’єкти побуду давно вже зникли. Як у процесі реформ, так і медійних кампаній зараз буде відбуватися зменшення їх фінансування. Адже медіа так само говорить про те, що такі об’єкти є збитковими, їх неможливо опалювати. Директори цих кінотеатрів постійно стверджують, що вони прагнуть ефективності та здавати будівлі в оренду. Для мене в Харкові в складній ситуації зараз Театр опери та балету. Я розумію, що його опалення коштує неймовірних грошей, що виконаний він з натуральних матеріалів, а це те, що потребує ретельного догляду. Однак ми не можемо все, що є частиною нашої культури, оцінювати лише за критеріями ефективності, а краще – «теплоефективності». У нас з’явилися дивні критерії, за якими знищують велику кількість об’єктів. Їх трансформують і змінюють. З іншого боку, цей оперний театр перебуває у відомстві Обласної державної адміністрації: постійно чути дискусію, що він дуже великий і з цим приміщенням потрібно щось робити – тобто здавати його в оренду. А це означає, що він перетвориться в монстра з купою розірваних частин: тут магазинчик, тут кафе, тут салон. І все це не є його основною функцією, це не допомагає йому розвиватись як інституції. Коли ми говоримо про реформування, ідеться про ефективність утримання, однак воно не спрямоване на сучасні постановки, зміну підходів і контент театру. Аби опера приваблювала нових глядачів, говорила сучасною мовою, порушувала проблемні аспекти нашого суспільства. Тут прохання лунає так: «Дайте нам більше грошей, і ми будемо робити більше таких самих постановок з підходом 80-х років». І при цьому є потреба знизити витрати на будівлю та його утримання. Це дуже сумно.

 

Інший аспект стосується містобудування. Харків – соціалістичне місто, а це передусім не щільне місто. Адже щільність – ознака капіталістичного міста. Що нам пропагує маса урбаністичних видань? Що нам потрібне щільне місто. Мені цікаво, звідки виникла ця теза, яка, насправді, є надзвичайно вигідною для девелоперів. Нам необхідно визначити, що є хорошим, а що поганим для українського суспільства. Привілей, яким володіють соціалістичні міста, зараз стигматизується як щось нудне, нецікаве, небезпечне, депресивне, сіре, монотонне. Мало хто трактує це як привілей, однак ця порожня земля належить нам, мешканцям міста. Певний час одним із гасел у містобудуванні Харкова було: «Збережемо порожнечу!» Порожнеча – це наш привілей і благо, яким ми володіємо. Вона не комерціалізована, не орендована. Для Харкова порожні зони – це болюче питання, адже ми навіть не помічаємо, коли втрачаємо цей простір. Місцевий уряд сприймає будь-яке зелене насадження, зокрема й парки, як резервну територію для майбутнього будівництва. А це, безумовно, включає й корупційні схеми. Коли все буде забудовано, буде, як ми жартуємо, «зроби мені Київ» (адже потім, після порожніх місць, у користування підуть «не порожні» місця) – тоді першою постраждає спадщина, благо, яке успадкували містяни.

 

Дискусія «Харківський модернізм: архітектурна спадщина й політика пам'яті»

 

Ти неодноразово говорила про відсутність власної методології в наукових дослідженнях в Україні. Про формування шкіл та досліджень, що не враховують локальний контекст і мавпують методологію західних або російської шкіл.

 

Так, останнім часом я спостерігаю, що в наукових дослідженнях і у формуванні програм шкіл відбувається копіювання або часткове запозичення методологій, сформованих в іншому контексті. Зрештою ми маємо своєрідний хаос: «Ми – за все хороше, проти всього поганого». Це не буде працювати. Банальність, але будь-яке наукове дослідження починається з проблематики, з поставлення проблеми. Я бачу в сучасній науці та урбаністичних студіях поширену тенденцію: ми називаємо проблемою щось, що не є нею в нашому контексті. Важливо розуміти та створювати цю ієрархію проблем, перш ніж починати щось вирішувати. Мені постійно здається, що ми намагаємося вирішити проблеми, які не є найголовнішими. У результаті ми постійно наштовхуємось на суперечності, які виникають, коли ми певну теоретичну модель застосовуємо до іншої країни.

 

У дослідженнях про Україну чи пострадянський простір загалом, чи наше суспільство, можна часто зустріти, що українські дослідники копіюють підходи й методи, наприклад, із США або з Росії, або ще з якогось місця, де були, читали, які впроваджувалися в школах. Або повністю, або, як із Росією, беручи метод, але замінюючи, підставляючи, інші (наші) елементи. Я вважаю, що це неправильний шлях. Методів тисячі – їх можна комбінувати, змішувати, розробляти нові залежно від наших цілей і проблем тут і зараз. Тоді ми, науковці, допоможемо суспільству й будемо теж нести відповідальність перед ним. Бездумно відтворюючи паттерни, очікування інших наукових шкіл, ми не намагаємося зрозуміти реальність і вирішити власні проблеми, а швидше чиїсь інші, та, можливо, віддаляємося від справжнього стану справ, цементуючи помилки. Ховаємо, не бачимо цікаві, важливі явища та кричущі проблеми тут і зараз. Україна є цікавим полем дослідження. І саме українські дослідники, які мають досвіди проживання, заангажовані в місцеве політичне та буденне життя, могли б сказати нове слово у світовій науці, бути свіжою кров'ю, подолати низку криз, які є не тільки в нас, а й у всьому світі. А не скромно мавпувати, розчиняючись у масі авторитетних дослідників.

 

Це велика відповідальність науковців перед суспільством, що ми не маємо власних наукових течій, своєї метолодогії, інститутів, що її розробляють. Лише так можна зрозуміти сучасні суспільні виклики.

 

Сьогодні помітна зміна в роботі архітектора, яку ти влучно назвала «Смерть архітектора». Це частково пов’язано з партисипативним елементом у містобудуванні та залученням громади для прийняття рішень. Розкажи про це більше.

 

На мою думку, діяльність архітектора(-ки) сьогодні в Україні розуміють на рівні кінця ХІХ століття, коли архітектори були такими патріархами, що мали маленькі бюро, якими вони керували в ручному режимі, створювали архітектуру. Існує давня дилема: архітектура – це про етику чи естетику? Архітектура модернізму – це, звісно, більше про етику, про соціальний порядок, це спроба відповісти на соціальні кризи в суспільстві, спроба їх вирішити. Звісно, ці рішення відстають, адже на їх пошук ідуть роки. І коли рішення з’являються, вони вже є застарілими, їх критикують і деконструюють. Патріарх з великої літери «А», звісно, за естетику, він сам приймає рішення. Йому не йдеться про партисипативний елемент у містобудуванні. Під час нашої дискусії в Харкові мова зайшла про певних авторитетів, що «краще знають». Це пастка. Мені здається, має стати загальним місцем те, що ніхто не знає, як краще. Професія архітектора – це сервільна професія, вони завжди когось обслуговують. Однак чомусь вони обслуговують або владу, або великий бізнес. Натомість необхідно вимагати від архітектури, щоб вона слугувала інтересам громадян, але не в декларативний спосіб, а в реальності. Для цього необхідно працювати з людьми. Якщо говорити про «смерть архітектора», то я думаю, що побудовано занадто багато. Будувати – це про ХХ століття, не розумію, навіщо будувати ще. Я не сприймаю архітектуру як мистецтво, найважливішою для мене є її соціальна функція. Побудовано з надлишком, тепер потрібно вирішити, що із цим робити. І тут виникає питання про публічний простір, порожні місця і регуляції, кому вони належать і хто приймає рішення щодо них. Коли ми говоримо, що кінотеатри, театри – це публічні будівлі, то навіть у термінології визначена їхня функція, вони належать містянам.

 

Розмову вела Дарина Ніколенко.

Фото: Христина Пашкіна

Чільне фото: Катерина Кушнаренко

XV
Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини
Жовтень — Грудень 2018
Бібліотеки як «стовпи демократії» та центри публічного життя спільнот: фільм «Ex-Libris: Нью-Йоркська публічна бібліотека» у Тернополі
Новини
19 жовтня 2018
Як говорити про війну у кіно? Мандрівний Docudays UA на Бієнале Довіри у Львові
Новини
17 жовтня 2018
Мандрівний Docudays UA стартує у Львові!
Новини
15 жовтня 2018
Сховище книг чи центр спільнот: куди рухаються українські бібліотеки
Новини
11 жовтня 2018
Представляємо трейлер Мандрівного Docudays UA 2018!
Новини
27 вересня 2018
XV Мандрівний Docudays UA розпочинає подорож Україною
Новини
26 вересня 2018
Мандрівний Docudays UA – незабаром в Україні
Новини
03 вересня 2018