Розмова з Катериною Калитко про стрічку «Зворотний бік усього» й кіно як спосіб проговорення індивідуальних і колективних травм

Розмова з Катериною Калитко про стрічку «Зворотний бік усього» й кіно як спосіб проговорення індивідуальних і колективних травм

25 грудня 2018

13 грудня у межах Мандрівного Docudays UA за підтримки платформи Moving Docs у Вінниці відбувся показ фільму «Зворотний бік усього» режисерки Міли Турайлич. В обговоренні після перегляду стрічки взяла участь письменниця і перекладачка Катерина Калитко, яка перекладає з балканських мов, зокрема сучасну літературу Боснії і Герцеговини. Анна Савчинська поговорила з Катериною про особисту історію головної героїні фільму «Зворотний бік усього» Сербіянки Турайлич та подібності історичих досвідів Сербії та України.

 

Після побаченого у фільмі я довго думала про поняття відповідальності. Як ця відповідальність відстежується впродовж поколінь? Які речі Сербіянка Турайлич готова виносити як свою перемогу, тобто які вона готова озвучити, а які продовжує ховати й не визнавати навіть перед собою? Чи ця парадигма залишається однаковою незалежно від народу, народності, національності, тобто чи є це усвідомленим процесом визнавання своїх помилок і перемог?  

 

На Балканах, узагалі в кожній з країн колишньої Югославії, ця модель відповідальності дуже різниться від країни до країни на рівні того, які явища визнаються, як вони проговорюються в публічному колі. Якщо ми говоримо про Сербію, яка в нас фігурує в цьому фільмі, то тут згадується про три покоління і їхні моделі взаємодії із цією пам’яттю та відповідальністю.

 

Найперше це покоління батьків головної героїні, які ніби теж були проти тих змін у країні, що відбувалися, але сиділи тихо навіть тоді, коли це їх безпосередньо стосувалося (коли до них заходили в квартиру й підселяли пролетарську родину – вони не обурювалися вголос). І ось тоді Сербіянка постановила для себе, що вона мовчати не буде.

 

Але у фільмі ця проблема обіграна у формі діалогу доньки з мамою – доньки, яка стоїть за камерою, знімає й розпитує маму, з’являючись у кадрі лише зрідка. Це теж парад недоговореного, бо за кадром режисерка виглядає як відкривачка комуністичних тайн. У неї перед цим був гучний успіх фільму «Сінема Комуністо», у якому вона висвітлювала комуністичне лобі в кіно, як Тіто та партія впливали на кінобізнес, як вони намагалися за західними моделями блокбастери робити, але наскільки це все було заідеологізовано. І тут вона також думає про те, як відкривати скриньки з комуністичними зловживаннями.

 

А ще вона зовсім не корелюється з долею своєї мами, тобто цей активізм Сербіянки окремо, а в неї просто невизнання того, що це її країна – через що вона відштовхує це від себе, не бажаючи брати такої публічної активної участі. Можна це списати на те, що вона режисерка, яка намагається бути безсторонньою. Проте було б цікаво, якби був якийсь конфлікт матері й доньки, розбіжності в поглядах чи бодай якась суперечка щодо нюансів. Вона ніяк це не артикулює й у фіналі звучить думка про те, що треба виїхати із цієї країни, тому що в ній перебувати неможливо. Це резюме молодого покоління, яке вибирає просто виїзд з країни замість того, щоб протистояти всім викликам, і це відтерміновує переосмислення історичної пам’яті.

 

Сербіянка цікава тим, що вона протестує проти режиму Мілошевича послідовно, засуджує постання режиму Тіто. Вона невдоволена результатами виборів, через які повернулися імперські націоналісти, бо ті починають тягнути країну назад на те дно, з якого вона тільки почала виходити. Також вона бачить танки, які їдуть у Хорватію, і вона відчуває сором та безсилість. Загалом, у фільмі не проговорено, що зробила Сербія в Хорватії чи в Боснії й Герцеговині, тільки в одному епізоді студент протестує проти цього на демонстрації…

 

 

Сербіянка під час перепису не заявляє про свою національність. Їй важко про це говорити. Вона дуже розгублено перепитує про варіанти – це теж, як на мене, доволі тривожний сигнал.

 

Власне це і є той момент, коли усвідомлюється потреба відповідати й передавати історичну пам’ять з покоління в покоління, але навіть за найсвідомішої життєвої позиції ти все одно не готова про це говорити до кінця відверто.

 

Як на це вплинув досвід Першої світової війни й міжвоєння? Адже про це говориться менше, ніж про Другу світову.

 

Перша світова війна вплинула може й найбільше, тому що без неї не було б і Другої. Та й, власне, у Першій світовій розпався той старий світовий лад, у якому ці люди ще готові були жити, тому що вони з ностальгією згадують ті часи, навіть ця родина у фільмі – родина Пелешів умовного 1918-го року вже була в Белграді. І на Сербії ця війна зав’язана безпосередньо, тому що сербська націоналістична організація «Чорна рука», спонсорована Росією, вигодувала Гаврила Принципа, який застрелив ерцгерцога Фердинанда й принцесу Софію в Сараєві – і це стало офіційним приводом для початку Першої світової війни. Тобто якщо шукати винуватців, то тут конкретно випливає Сербія.

 

З іншого боку, розпалася Австро-Угорщина, розпалася сербська монолітна структура так само, родини втратили статус і перспективу, майно, яке передавалося поколіннями. Навіть усі ті дрібнички, які вона перебирає, можна вважати уламками старого світу, який у Першій світовій війні розлетівся, а з Другою світовою війною остаточно зник і був похований під товстим шаром пороху, коли вороття вже зовсім не було. Що таке Друга світова війна, якщо не спроба переглянути рахунки після Першої? Якщо говорити про українську історію, то в нас Перша світова війна фактично спричинила до Перших визвольних змагань й постання УНР та Української Держави.

 

 

Родина Пелешів мала величезний ресурс і владу… Чи є загроза того, що такі історичні лінії конкретних людей, родин впливатимуть на прийняття ними певних рішень у житті? Чи оглядаються вони назад, щоб, можливо, визначити, ким вони є зараз і що вони планують робити зі своїм життям? Чи не здається тобі, що в цьому є якийсь зв’язок як у Сербії, так і в Україні? Чи є в нас такі лінійні зв’язки, які можна побачити впродовж життя?

 

Лінійності немає, тому що як у Сербії, так і в Україні є проблема цієї перерваної хронології, перерваної взагалі історіографії, коли ти розумієш існування кількох точок, у яких ця історія рухалася й між якими твоя родина пересувалася, але в якийсь момент виринає «чорна пляма», навіть не біла, а темна, бо ти не можеш збагнути, що там сталося таке, що здатне було змінити все. І тоді неможливо пов’язати всі шматки, що ось лежать, нарізані на тарілці перед тобою, але ключа тобі все одно бракує.

 

Вдумлива людина, мені здається, озирається завжди, це стосується і Сербії, і України, і будь-якої країни на Балканах і не тільки на Балканах – ти опиняєшся в ненайпростішій країні в черговий ненайпростіший історичний час. І ти починаєш думати, чому це сталося саме зі мною, саме в цей час, чому мене це переймає, чому я обираю те, а не інше? І ти так чи інакше озираєшся на родину незалежно від того, що в тебе там лежить у минулому, або відкидаєш це, заперечуєш і починаєш діяти всупереч тому, що робили твої умовні предки, тобто не продовжуєш їхній шлях. Або ж, якщо це відповідає твоїй життєвій доктрині, то, пафосно кажучи, підхоплюєш прапор і продовжуєш.

 

 

Дуже красномовною є сцена, де за столом збирається вся родина режисерки й заходить мова про рішення віддати частину квартири, свого життєвого простору. І мені в цей момент стало цікаво, чи в нас теж може бути така провина, пов’язана з Кримом, з Донбасом, чи це буде щось схоже? Ось це відчуття вини за себе й за спільноту.

 

Це теж дуже людське почуття, і воно, мені здається, мусить бути. Якщо ти реагуєш на те, що відбувається навколо у світі, ти розвиваєшся, розвиваються твої політичні погляди, твоє розуміння політичних процесів та ситуацій у країні. Якщо ти не засліплений, то ти будеш бачити, що ти помилявся, де були слабкі місця.

 

У нашому суспільстві вже сформувалася провина щодо Криму й Донбасу, принаймні в багатьох людей актуальних поколінь, і вона буде еволюціонувати, бо навіть коли я передивлялася цей фільм, то думала про те, що я – це майбутня Сербіянка, але за зовсім інших умов, за зовсім інших історичних обставин. У моєму досвіді вже була «Україна без Кучми», у якій я брала активну участь, у моєму досвіді була Помаранчева революція й Революція Гідності – очевидно, що це ще не кінець, на жаль, це, мабуть, не останній Майдан у нашій історії.

 

І що я зможу сказати, коли мені буде умовних 50 років? Те, що Сербіянка сказала, коли їй вручали нагороду: «Мусимо констатувати, що все, за що ми боролися, зазнало фіаско?» Тобто мені теж доведеться це сказати, тому що в підсумку «Україна без Кучми» – це фіаско, вона заклала підвалини певних процесів на майбутнє, але не виправдала себе. Помаранчева революція в загальному підсумку теж. Революція Гідності, вважаю, була дуже потрібним процесом для країни, і без неї ми просто зараз перетворилися б на болото, але чи тепер її не зіллють з черговими виборами в 2019-му році? І все це дуже болісні думки, ніби щодня ти відганяєш їх, але коли певні зовнішні тригери надходять, ти замислюєшся над цими питаннями.

 

 

Ідеться про дію й бездіяльність – що в результаті було б краще для тебе як для громадянки?

 

Тепер от спілкуєшся з кримськими татарами й думаєш, що з Кримом треба було щось робити, треба було хоча б спробувати опиратися, а не слухати Юлію Тимошенко, яка кричала, що жоден танк не повинен виїхати й жоден солдат не повинен вийти з казарми. Тепер думаєш: так, з одного боку, могло б піти все інакше, але, з іншого боку, чи не було б величезної крові в Криму й кримських татар не втопили б у крові в перший же рік?

 

Історія не знає умовного способу. Ти можеш спитати тільки себе, чи ти зробив достатньо, або принаймні сказати, що ти боровся. І навіть якщо весь цей рух загалом зазнав фіаско, але от конкретно ти зробив усе, що міг, на цьому історичному етапі.

 

Цікаво ще те, що певне людське мислення, коментар у мережі, сюжети журналістів тощо будуються на дуже простих меседжах, слоганах «правильно» чи «неправильно», «вчасно» чи «невчасно», однак можливість таких полярних категорій існує далеко не завжди. Окрема людина, яка робить для себе вибір, не може до кінця знати, і ніхто не може знати…

 

Абсолютно, це видно тільки в історичній перспективі.

 

І в результаті люди стають заручниками навіть тих рішень, яких вони не приймали. Тут напрошується питання: чи відповідають за це покоління, чи відповідають особи, персони? І за що вони відповідають? Чи в підсумку ми повинні ставити питання про дію й бездіяльність? Чи не потрібно виносити ось цю дискусію довкола дуже болісних страшних речей у поле? Чи вдається нам хоч щось робити «проти», «за» й узагалі реагувати?

 

Я думаю, що тут для мене це однозначно питання дії чи бездіяльності. Діяти й помилятися завжди краще, ніж бездіяти, тому що тоді банально буде діяти хтось замість тебе, і не завжди в кращий бік. Багато говоримо зараз про сторіччя УНР, Скоропадського тощо. От Петлюра для більшості – поганий ідеаліст, проте коли всі злилися й сказали, що ми втомилися, Петлюра пробував зібрати це все докупи та робити хоч щось, хоч якось утримувати цю державу, як він собі це уявляв. Він ішов у бій із солдатами на Арсеналі, він бігав домовлявся, просив визнати державу до наступного тижня, поки він певні дипломатичні відносини вибудує, намагався військо мотивувати. Так, людина помилялася, так, людина зробила низку кроків, які призвели до занепаду, але людина намагалася хоч щось зробити свого часу. І мені здається, що це його найбільша заслуга як державника в сторічній перспективі.

 

І тепер так само: неможливо діяти й не помилятися. Але важливо діяти, якщо ти впевнений у своїй внутрішній правоті, не тому, що тебе хтось покликав. Але якщо ти бачиш, що це твоя внутрішня потреба, що це дії, які можуть щось змінити, на щось повпливати, і якщо ти розумієш, що ти в силі щось зробити, що ти не зламаєшся на півдорозі – тоді важливо діяти. Це найбільший компонент такої людської відповідальності.

 

Покоління навряд чи може відповідати за якісь події й рішення, бо в одному історичному проміжку часу можуть жити дуже багато різних людей з кардинально протилежними переконаннями, і неможливо всіх поставити лише з одного боку.

 

 

Як ти думаєш, чи може кіно, зокрема документалістика, допомогти людям відрефлексувати ось ці болючі сторінки своєї історії, свої особисті життєві події, чи можемо ми цей інструмент зробити ближчим?

 

Мистецтво – це фактично терапія, одна з найкращих терапій і спосіб говорити про дуже важкі речі, дещо відсторонившись, і тому дає можливість заговорити в принципі. Оскільки людина не завжди навіть заговорить на сеансі психоаналітика, не завжди заговорить на тому ж переписі населення – це дуже яскравий епізод, коли людина просто воліє зрікатися того, про що їй боляче говорити, але не пояснює причин.

 

Кіно, навіть зводячи кілька таких розрізнених епізодів в одне, допомагає зрозуміти проблему, найболісніші тригери і як з ними працювати. Для самих героїв неігрового кіно існує можливість проговорення, віддалення, можливість подивитись на свою травму та історію збоку й зробити певні висновки чи узагальнення.

 

Для тих, хто дивитиметься це кіно збоку або потім, дуже згодом, за 50–60 років, це взагалі будуть безцінні речі, тому що навіть після показу у Вінниці були дуже глибокі рефлексії в людей, які проводять паралелі з Майданом, зі своїми історіями, у яких ці рефлексії так глибоко сколихнулися й змусили подумати, згадати, що було 2 роки тому і уявити перспективу майбутню, що буде вже наступного року, коли в нас будуть вибори Президента з певними загрозливими перспективами, потім парламентські, і потім невідомо, чи буде реакція і чи збережемо ми те, за що 5 років поспіль кладуть життя стільки людей і роблять це досі.

 

Тому що от днями, коли всі раділи створенню Помісної церкви, було кілька загиблих на Сході. Щодня ти приходиш додому, відкриваєш стрічку новин і можеш прочитати, що офіційно загинули люди на Сході і ще невідомо, чи виживуть поранені, і яке в них буде життя. Щодня кількість жертв зростає. Зокрема, люди на показі думали про те, чи немарними будуть ось ці загибелі. І фільм із чужого досвіду, із чужої країни допоміг їм подивитися на свою ситуацію під іншим кутом.

 

 

Зараз ми заговорили про українські події сторічної давності, мені, наприклад, страшенно бракує таких документальних хронік того часу, не просто кінохронік, як там військо йде чи якийсь парад чи ще щось, а саме голосів живих свідків, які б пояснили, що вони саме відчували в той момент, як вони обирали той чи той бік, чим вони керувалися при цьому. Навіть якби вони не пояснювали це докладно, навіть якби вони просто на рівні емоцій накидали якихось реплік, одразу ж можна було зовсім по-іншому побачити цей час, об’ємніше, панорамніше.

 

Для нашого часу, на щастя, ми маємо інструмент, коли можемо зафіксувати якомога більше голосів з Криму, зі Сходу, із «сірої зони», з окупованої зони, тих, хто виїхав з території бойових дій. Навіть переглядаючи хроніки Помаранчевої революції, я вже зовсім по-іншому з висоти досвіду дивилась на ту революцію, ніж тоді, коли я, власне, там була ще дитиною практично. Інтенція пам’яті, власне, тієї, якої потім бракуватиме людям наступних поколінь для того, щоб відновити цю розірвану родинну пам’ять і з’ясувати, хто ти такий і куди ти рухаєшся.

 

Розмову вела Анна Савчинська

Фото Андрія Завертаного

XVI
Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини
Жовтень — Грудень 2019