Сліди, що залишає Сільвана

Сліди, що залишає Сільвана

19 листопада 2018

Третього листопада у Львові відбувся показ фільму «Сільвана» та обговорення разом з Ольгою Райтер, програмною директоркою Кінофестивалю Wiz-Art, та Марією Демішевою, феміністкою та дослідницею, яка вивчає проблеми Ближнього Сходу, за модерації фем-активістки Йош. Подія відбулася за підтримки платформи Moving Docs.

 

«Сільвана» (режисерки Міка Ґустафсон, Олівія Кастебрінґ, Крістіна Тсіобанеліс) став другим показаним у Львові фільмом з тематичної програми «Квірність», що цього року вперше з’явилась на Docudays UA у Києві й спрямована на висвітлення питань із життя ЛГБТІК-людей. Першим квірним фільмом цього року у Львові був «Моє тіло – політичне». Оскільки наш фестиваль це не тільки кіно, але й різні події й заходи про права людини, то, описуючи мандрівку «Сільвани», варто розпочати саме із заходів, що передували показу.

 

Трейлер фільму «Сільвана»

 

Посилена охорона

 

Публічні заходи, пов’язані з ЛГБТІК-тематикою, не можна вважати безпечними ані в Україні загалом (з останнього – блокування концерту Coming out fest у Харкові, спроби депутатів прийняти гомофобні закони), ані у Львові зокрема (зрив Фестивалю рівності у 2016 р., після якого провести подібні фестивалі у Львові навіть не було спроб). Фестиваль Docudays UA у Києві цього року також стикнувся з насиллям під час спроби говорити про проблеми поширення ультраправих рухів. А кінотеатр, у якому відбулась прем’єра «Сільвани» в Україні, був відбудований після підпалу гомофобами під час одного з показів ЛГБТ-програми кінофестивалю «Молодість» у 2014 році.

 

Отож, організація показу «Сільвани» і «Моє тіло – політичне» (фільми з програми «Квірність») потребувала завчасно подбати про питання безпеки. Покази планувалися в Центрі Довженка й Львівському обласному молодіжному центрі відповідно. Під час домовленостей про фестивальні покази з адміністраціями локацій координаторки проговорювали зміст фільмів, а також організаційні моменти щодо створення безпечного простору. Фільми не викликали заперечень, і співпраця була погоджена, однак для обох локацій питання охорони було непересічним задачею, і залучення варти та організація заходів безпеки лягло на плечі координаторок.

 

Уже на етапі підписання договорів про співпрацю та про передачу прав на публічні покази фестивальної програми адміністрація Центру Довженка несподівано відмовилася від співпраці, покликаючись на накладки у розкладі. Однак цьому ще передували запитання щодо змісту та головної героїні фільму «Сільвана». Залишається лише здогадуватись про справжні причини відмови від такої співпраці.

 

Але на цьому тлі хочеться зробити комплімент керівництву обласного молодіжного центру та Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору», адже ті не злякались ані теми, ані можливості блокування та нападів на локацію під час заходів і надали повне сприяння та підтримку. Варто також зазначити, що поліція виконала свій обов’язок, забезпечивши охорону на заходи та прямий телефон відповідальних осіб. А покази відбулись мирно, без жодних погроз та спроб блокування.

 

 

Чому Сільвана?

 

Через опис цієї ситуації ми підходимо до проблематики фільму «Сільвана» – знятого у Швеції протягом 2014–2017 років режисерками Мікою Ґустафсон, Олівією Кастебрінґ та Крістіною Тсіобанеліс, але актуального й для України. Речі, про які говорить головна героїня фільму, реперка Сільвана Імам, не є такими очевидними в Україні, як, наприклад, війна з Росією або бідність людей похилого віку.

 

У «Сільвані» ми бачимо молоду, гарну й сміливу співачку, яка займається своєю нібито улюбленою справою – читає реп, має юрбу шанувальниць. Об’єктив камери вихоплює юні обличчя фанаток і фанатів в екстазі. В очах українки або українця Сільвана має доволі привілейований вигляд, а обурення в її текстах може видатись сценічним і хайповим – просто тому, що ми звикли до експлуатації хіп-хопу в інтересах комерції. Ситуація, у якій перебуває людина, яка виступає проти гомофобії і фашизму, може приховуватись за образом сильної реперки і її впевнених агресивних текстів.

 

Глядачі та глядачки Мандрівного Docudays UA долучилися до дискусії, яка відбулася мирно й затишно в комфортному залі музею «Територія терору» майже в центрі міста, без підводних каменів і вжитих додаткових заходів.

 

 

Молода шведська реперка у своїх текстах розповідає про пригнічення лесбійки в суспільстві, про нацизм, про свій персональний страх жити поруч із тими, хто ненавидить її: «ти кажеш, моя любов порушує закон», «вони малюють свастики на стінах, вони ховаються по сусідству. Вони в уряді», «Вони ненавидять усе, чим я є, але я все ще стою», «тепер нацисти хочуть мене розіп’яти», «вони примушували мене, штовхали сильно, і вони створили монстра».

 

Сільвана говорить з позиції власних ідентичностей: гомосексуальної жінки змішаного етнічного бекграунду, зокрема арабського, і позиції людини, яка бореться за рівні права: феміністки, антигомофобки, антифашистки. Ці позначення – як репери для розуміння системи координат-цінностей для тих, за кого й проти кого виступає активістка Сільвана. Можливо, вони можуть звучати вимушено чи просто зайвими, але складають, все ж таки, мову для порозуміння. Сільвана ніби виправдовується: «Нема часу на приховані повідомлення, і вони ніколи не слухали мене або не розуміли моєї мови, тож мені доводиться кричати». Кричати – тобто добирати гучні фрази, говорити спрощено, ярликами.

 

Кричати ще й тому, що це є специфікою жанру. Реп став доступним інструментом донесення своєї позиції в США в 70-х роках і досі лишається дієвим засобом для артистів та артисток, які з мінімумом художніх засобів можуть виразити максимум ідей: правила жанру не потребують музичного супроводу наживо, найчастіше реп виконується під мінусовку, а читання тексту не вимагає обов’язково високої вокальної вправності. При цій обмеженій палітрі художніх засобів велика увага приділяється одному: реп мусить качати. А качає, як відомо, по-перше, ритм і експресія, по-друге, прості фрази, які апелюють до емоцій. Тому реп-тексти є часто поверхневими й використовують кліше.

 

Відмінність Сільвани в тому, до кого звернені її кліше, і в тому, кому вони зрозумілі. З огляду на позиції антисистемної та антипатріархальної критики, є сумнівним існування чогось «загальнодоступного» та «загальнозрозумілого», отже кожен виконавець має свою аудиторію.

 

 

Можливий хепі-енд

 

На продовження драйвових кадрів концертів режисерки показують, як розгортається історія взаємного кохання Сільвани з іншою зірковою співачкою – Беатріс Алі. І фільм міг би закінчитися на солодкому та романтичному хепі-енді – усе, як у старих добрих казках, де добрий герой, який бореться проти зла, отримує свою нагороду-наречену, однак з тією лишень відмінністю, що і герой, і героїня – вона, жінка.

 

Кадр з фільму «Сільвана»

 

На цьому моменті можна зробити паузу й поставити запитання, чи перестає жінка бути представницею мінорітарної групи, чи служить для групи рольовою моделлю та чи працює на користь групи, коли вона опановує класичну чоловічу роль, як це робить Сільвана? Пробившись на male dominated реп-сцену, вона наслідує чоловічий канон. Та чи має право й далі говорити від імені жінок («я й мої дівчата»), представляти проблеми та інтереси жінок?

 

Ось яку думку щодо цього висловила Марія Демішева: «Коли людина заявляє про себе, вона фактично адаптує якусь поведінку, тому що хоче, щоб її зрозуміли. Є багато людей, які не йдуть на цей діалог, і ми про них не знаємо. І тут такий вибір: чи нам говорити, чи ні. Якщо ми оберемо говорити, то можна сказати, що це якийсь її маскулінний прояв, якщо класифікувати. Але я думаю, що це не обов’язково якийсь маскулінний прояв, а це вихід з мінорітарної позиції. Вона говорить про себе, але коли ти говориш про себе, ти не можеш не торкатися інших, бо особисте є суспільним, політичним.

 

Важливо, як говорити й до кого. [...] Коли б вона критикувала патріархальні прояви в арабській культурі, культурі Близького Сходу – це було б трохи інше. Це якась привілейована людина, яка торкається маргінальних потоків. А вона говорить у контексті європейського середовища, не торкаючись іншої культури. Саме тому для мене тут немає жодних конфліктів».

 

 

Показуючи інший бік...

 

У другій частині фільму перед нами постає Сільвана, яка сама сумнівається у своїй рольовій моделі супергероїні… чи то пак супергероя. Можливо, одне з ключових питань у тому, яка роль їй дісталась – героя чи героїні: чи вона просто повторює канон надзвичайно сильного та войовничого персонажа, яким захоплюються і жінки, і чоловіки, чи вона – нішева діва, яка говорить про проблеми слабших і промовляє до них самих.

 

На відміну від стереотипного репера, який звертається до своїх «бро», обговорюючи, наприклад, зрадливих жінок, Сільвана постійно звертається до чоловіка-опонента («не чіпай мого шкіряного жакета, бро», «це битва, яку ти ніколи не виграєш», «я – арабка, найкраще, за що тобі має бути соромно»). Хоч ця манера – теж частина традиції, реп-батлів. Але ми ніколи не бачимо цього опонента – ані на сцені, ані в натовпі.

 

 

Можна уявити, що тексти Сільвани все-таки звернені всередину групи, як емансипативна мантра. Вона промовляє до тих, хто відчуває той самий біль, той самий суспільний тиск, неважливо, чи внаслідок своєї сексуальності, походження чи інших факторів. В атмосфері щоденного пригнічення й (само)цензурування власної мови, коли людина не вільна говорити про свої стосунки та повсякденні потреби, сказані вголос прості фрази на кшталт «я – сильна», «ви – слабкі» (різновидами яких рясніють тексти Сільвани) мають цілюще значення.

 

Але як персоні, стверджуючись у своєму праві бути, не перебрати міру, не перетворитись на такого самого агресора, якого вчора засуджувала ти сама? У фільмі ми бачимо сумніви Сільвани, які, очевидно, пов’язані з кризою ідентичності: як борючись за місце й права для слабких, не втрати свою слабкість і принади слабкості? Сільвана розуміє, що в слабкості є свої переваги (і це зовсім не про те, щоб отримувати заохочення від сильних чоловіків, показуючи свою безпомічність), та й це – просто частина її.

 

Поширення, вкорінення

 

Феномен співачки Сільвани Імам, а також фільму існує в полі масової культури Швеції, і там він робить свою справу: надійно фіксує лесбійське, антифашистське, феміністичне висловлювання. Як стверджує Ольга Райтер, яка нещодавно побувала в журі національного конкурсу шведського кінофестивалю, часто фільмам там притаманні певні політичні лозунги, без розуміння того, що за ними стоїть. У Швеції такі речі, як антигомофобія чи антифашизм, можуть стати кліше принаймні в межах кінотеатрів.

 

Україні ж потрібен свій поп-культурний продукт, який промовляв би до наших співвітчизників(ць). Наприклад, як касовий український фільм «Скажене весілля», яке порушує проблематику расизму в Україні, або участь лесбійок та трансгендерок у талант-шоу.

 

Кадр з фільму «Сільвана»

 

Утім, чи справді речі змінюються під впливом поп-зірок? Чи так легко переломити суспільні настрої? Існує припущення, що екранні герої не сприймаються людьми як частина їхньої реальності, і поп-зірки, серед яких феномен гомосексуальності не такий новий (згадаймо Фреді Мерк’юрі), не допомагають змінити позицію українського батька чи матері, згідно з якою гетеронормативне сімейне щастя – єдиний правильний розвиток подій у житті доньки/сина.

 

Але, усе-таки, відсутність позитивних наслідків не привід вдаватися до цензурування недосконалих спроб змінити правила гри або вибирати найкрасивіші, найдієвіші або найправильніші зразки альтернативної культури, бо ми вже маємо силу-силенну негарних і некоректних прикладів культури безальтернативного мейнстріму. Інша проблема, з якою часто стикаються ті, хто претендує на створення нових рольових моделей, – від них очікують, що вони будуть ідеальними, не матимуть нічого спільного з попередниками, але при тому будуть зрозумілими всім. Але так не буває, а якщо раптом і буде, то ми будемо неспроможні їх зрозуміти.

 

Текст: Йош

Фото: Юрій Ольш

 

XV
Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини
Жовтень — Грудень 2018
Мандрівний Docudays UA-2018: підбиваємо підсумки
Новини
28 грудня 2018
Розмова з Катериною Калитко про стрічку «Зворотний бік усього» й кіно як спосіб проговорення індивідуальних і колективних травм
Інтерв'ю
25 грудня 2018
Показ фільму «Ґвендолін» у харківському «Центрі пробації»
Новини
22 грудня 2018
Мандрівний Docudays UA завершив шосту подорож Рівненщиною
Новини
22 грудня 2018
Право на любов і право на щастя: перегляд фільму «Коли я чую спів птахів» у Харкові
Новини
22 грудня 2018
Семінар «Сучасна бібліотека – новий вимір» і показ стрічки «Ex Libris: Нью-Йоркська публічна бібліотека» у Луцьку
Новини
21 грудня 2018
Дискусія «Бібліотеки як центри громад: виклики, можливості, стратегії успіху» у Харкові
Новини
21 грудня 2018