Аніта, Ріта, Рікардо та Андрес уже 40 років ходять у школу для дітей із синдромом Дауна. Після стількох років їм починає набридати це безпечне, добре знайоме середовище. Їм уже більше 45 років, і в декого з них виникає відчуття, що робота у шкільній пекарні більше не є для них викликом. Крім того, вони прагнуть свободи на більш особистому рівні. Аніта й Андрес закохані одне в одного, але досі живуть із батьками. Вони мріють про тихе місце, де вони могли б побути вдвох на самоті, і хочуть одружитися і мати сім’ю. На жаль, суспільство, у якому вони живуть, не має засобів, щоб задовольнити їхнє бажання більшої незалежності. Попри те, що їх навчають, як стати «відповідальними дорослими», усі четверо залишаються залежними від інших, які приймають за них рішення. Це велике розчарування для них.