24 листопада ми зібрались для перегляду фільму «Прозорий світ» з програми Мандрівного фестивалю Docudays UA у Єврейському культурному центрі «Бейт Дан». Стрічка, а також представники і представниці двох громадських організацій – «Еммаус» та «Жива бібліотека – Харків» – разом створили незабутню дружню атмосферу.

Фільм представила модераторка Марія Ясеновська – президентка ХОБ «Громадська Альтернатива». В обговоренні фільму найактивнішу участь узяли мешканці(ки) «Летючого дому» (La casa volante, або «Летючий дім» – проект, що створює дружній простір та умови, які допомагають молоді з інвалідністю та сиротам адаптуватися до самостійного життя після закінчення інтернату, відкрити та розвинути потенціал та віднайти власний шлях – «Еммаус»). Тетяна Баранова говорила про проблеми людини з інвалідністю в спілкуванні із соціумом та про важливість підтримки з боку родини.

Модераторка «Живої бібліотеки» Людмила Нікітіна розповідала про правила спілкування з «живими книгами». Серед живих книг були наступні: незрячий підприємець, мама дитини з інвалідністю, жінка, яка погано чує з дитинства, але хоче почути; відкритий гей; людина, яка працює з біженцями та переселенцями.

Одна з найприємніших речей для нас – це спілкування та спогади про дружню атмосферу на «Живій бібліотеці». «Тут усе, що я люблю: подруги й друзі, хороший фільм від Docudays (намагаюся пригадати дослівно слова Беки про прозорий світ), спілкування про важливе» – Ірина Ларікова, одна з учасниць нашої «Живої бібліотеки».

Чому геї, лесбійки, бісексуальні, трансгендерні та інтерсекс-люди говорять про свою сексуальну орієнтацію й ґендерну ідентичність? Що спонукає/змушує ЛГБТ+ людей відкриватися та бути видимими в суспільстві, попри небезпеку відчуження, іншування, несприйняття, насильства?

За даними соціологічних опитувань тільки 10% людей в Україні особисто знайомі з лесбійкою, геєм, бісексуальною, трансгендерною чи інтерсекс-людиною. Поспілкувавшись з книгою «Відкритий гей», можна дізнатися, чому геї, лесбійки, бісексуальні, трансгендерні та інтерсекс люди (не) відкривають свою приналежність до спільноти, яка переживає негативне ставлення й зазнає дискримінації в Україні.

Саме невидимість як в особистому, так і в суспільному вимірі і є однією з причин негативних уявлень та упереджень стосовно ЛГБТ+ людей. Ці упередження стають на заваді порозумінню, створюють бар'єри в доступі та реалізації прав людини й рівних можливостей для всіх в українському суспільстві.

Видимість є показником присутності ЛГБТ+ спільноти в публічному просторі та суспільному житті міста та країни, а також її безпеки. Відкритість та видимість у публічному просторі є передумовою суспільного діалогу щодо становища ЛГБТ+ людей у Харкові та Україні.

Іва, або жива книга «Я вас не чую, але хочу почути», з дитинства погано чує. Іва показує, як можна чути без слуху. «Я зазвичай “слухаю” емоції та міміку. Це також мова. Мені, правда, важко і некомфортно майже у будь-якому живому спілкуванні, тим більше у груповому. І хочеться показати цю неминучу слабкість і бажання почути, зрозуміти і відповісти. Подолати бар’єр».

Крім того, Іва розповідає про людей з обмеженнями слуху і необхідність діалогу, вимушений монолог й ізоляцію, увагу до емоцій і настрою оточуючих та про парадоксальне вміння чути при обмеженій можливості слухати. 

Жива книга «Людина, яка працює з біженцями» – Володимир, який уже півроку допомагає біженцям і тим, хто шукає притулок, зі всього світу. Зараз він працює у правозахисній організації «Право на захист», що надає юридичну і соціальну допомогу біженцям і тим, хто шукає притулок, та є партнером Агенства ООН у справах біженців в Україні.

За час своєї роботи Володимир спілкувався і допомагав біженцям і біженкам з таких країн, як Афганістан, Йемен, Сирія, Демократична Республіка Конго, Бангладеш, тощо. На «Живій бібліотеці» він розповів про проблеми біженок і біженів та способи надання їм допомоги. 

Живою книгою «Усиновлення дітей з інвалідністю» була мама трьох дітей, членкиня опікунської ради дитячої психоневрологічної лікарні і паліативного відділення «Дитячий хоспіс». Жінка розповідає, що після того, як її старшому сину поставили діагнози аутизм і синдром Жиля де ля Туретт, її життя назавжди перетворилося у боротьбу за повноцінне життя дітей і підлітків з інвалідністю, гідну реабілітацію й абілітацію, а також соціалізацію. До того ж, сенсом її життя є допомога іншим дітям та їхнім батькам в отриманні можливостей своєчасного ефективного лікування і реабілітації в Україні. 

Як зазначає жінка, у 2006 і 2010 роках вони вдочерили й усиновили Машу і Дениса, які мають складнощі зі здоров’ям (у Маші амбліопія, а у Дениса -- гідроцефалія, нижній тетрапарез і порушення роботи тазових органів). Родині довелося пройти лікування у багатьох лікарнях міста й України, і тому вони знають, що допомога дітям можлива і необхідна.

Жінка підкреслює, що «діти і батьки, паціенти паліативного відділення і санаторію психоневрологічної лікарні постійно потребують нашої з вами допомоги – консультацій спеціалістів, обладнання для реабілітації, медичного обладнання (наприклад, томографу, рентгену, кардіографу). Але головна наша мрія сьогодні – побудувати спеціалізовані басейни для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату і патологією тазостегнового відділу, щоби дати дітям шанс рухатися самостійно».

Текст: Володимир Каплун

Фото: Христина Пашкіна