21 листопада, у День Гідності та Свободи, у Харкові стартував XV Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.  Відкрився фестиваль у кінотеатрі «8 1/2» фільмом «Віддалений гавкіт собак», який демонструвався з тифлоперекладом для людей з порушенням зору.

Цього року в програмі Мандрівного вперше з’явилася стрічка з тифлокоментарем, що робить фільм доступним для людей з порушеннями зору. Це стрічка «Віддалений гавкіт собак», що стала фільмом-відкриттям Мандрівного Docudays UA у Харкові. Показ відбувся 21 листопада у кінотеатрі «8 ½». Серед людей, що скористалися запрошенням на перегляд, були й харків’яни з порушеннями зору, які отримали навушники з приймачем сигналу з тифлокоментарем. Захід був організований Володимиром Каплуном (Харківська правозахисна група) та Ігорем Кофманом (Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв). Модератори: Юрій Чумак (Центр правових та політичних досліджень «ДУМА») та Марія Ясеновська (Харківська обласна фундація «Громадська альтернатива»).

Як зауважив правозахисник та регіональний координатор Docudays UA в Харківській області Юрій Чумак, наскрізною темою цьогорічному Фестивалю є «Рівні рівності». Людська гідність, свобода, справедливість і рівність – є цінностями, на яких тримається концепція прав людини. Саме тому організатори й приурочили початок Фестивалю про права людини до Дня Гідності та Свободи.

«До того ж тематика рівності передбачає й надання рівних можливостей усім верствам суспільства, меншинам та вразливим групам», – наголосила ведуча заходу, керівниця Харківської обласної фундація «Громадська альтернатива» та представниця «Коаліції проти дискримінації» Марія Ясеновська. Отже, інклюзивний показ документального фільму для харків’ян є важливим на шляху до забезпечення дієвої рівності.

Документальне кіно «Віддалений гавкіт собак» (режисер Сімон Леренг Вільмонт, Данія, Фінляндія, Швеція) спостерігає за життям 10-річного Олега, чиє життя перевернулося догори ногами через війну на сході України. Олежка з двоюрідним братиком і улюбленою бабусею живуть у невеликому будинку в селі Гнутове на лінії фронту. На XV Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, що відбувався в Києві в березні поточного року, стрічка здобула головний приз студентського журі – «за чисті очі дитини, що радіють простим речам усупереч меланхолії в тіні війни».

І цей фільм зворушив учасників показу та спричинив активне обговорення. Стрічка нікого не залишила байдужими. Перш за все говорили про співпереживання долі персонажів фільму, яким випало жити у прифронтовій зоні. Симпатія, співчуття, повага, здивування… Запам’яталось висловлене захоплення особливою красотою відеоряду. Молодий чоловік, який побув саме в цих місцях, зауважив надзвичайну точність побутових деталей у стрічці.

Наводимо кілька характерних коментарів:

Ганна, громадська активістка:

– Це кіно ще раз підтверджує тезу про те, що у війни – не дитяче обличчя. Величезні оченята дитини, які дивилися на нас з екрану, брали за саме серце. І дуже сподобалася бабуся, яка уособлює образ справжньої жінки – спокійної, люблячої, здатної захистити своїх онуків навіть під час війни.

Ігор Пашнєв, юрист:

– На жаль, держава не надає необхідної матеріальної або психологічної підтримки дітям, які постраждали внаслідок бойових дій. Це велика проблема, адже на лінії зіткнення проживають тисячі, десятки тисяч дітей, і держава зобов’язана про них піклуватися. Торік у квітні було прийнято урядову постанову, що затвердила «Порядок надання статусу дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій», до якої потім вносилися зміни… Проте наразі надання цього статусу є декларативним і не несе за собою жодних наслідків.

Євген, студент і переселенець:

– На мене стрічка справила велике враження, оскільки в ній показано життя таким, як воно є – по той бік миру – на лінії фронту. Як живуть звичайні люди, як вони справляються з війною. Особисто я виокремив для себе цю тонку грань у фіксуванні камерою речей побуту: ми бачимо, як живуть місцеві мешканці – це картаті сумки, постійні переїзди… У фільмі показано українського солдата – фактично один раз – як він вартує на блокпості. Моя позиція щодо цього: ми повинні дякувати нашим військовим за те, що маємо змогу в мирному місті на мирній території переглядати фільми про війну, а не бути учасниками військового конфлікту. Тому я бажаю всім українцям миру та якнайшвидшої перемоги в цій війні.

Ігор Шрамко, представник Харківської асоціації незрячих юристів:

– Цей унікальний показ – перший крок до того, щоб у майбутньому всі осередки культури працювали в інклюзивному режимі. І це не тільки питання забезпечення рівних можливостей, але й нормальна політика цивілізованого суспільства, яка, зрештою, приведе й до збільшення відвідувачів установ – з усіма позитивними наслідками.

Поетична назва стрічки створює настрій, що найбільш відчутний в епізодах, де панує тиша і нібито нічого не відбувається. Бабуся та онук мовчки йдуть по снігу, тримаючись за руки. Або вони ж сидять, обійнявшись, на березі річки… Віддалений гавкіт собак (якщо він дійсно віддалений) можна почути, коли немає жодних пострілів чи вибухів. Здається, у самій назві фільму можна відчути його послання. Це – надія на мир. Dona nobis pacem (Даруй нам мир).

Довідково: За даними «Голосу України», 285 мільйонів населення планети має порушення зору: 39 мільйонів – незрячі, у 246 мільйонів – значна ступінь зниження зору. 90 відсотків незрячих живуть у країнах з низьким рівнем доходу. В Україні точної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору немає: за неофіційними даними, їх приблизно 100 тисяч (з них понад 10 тисяч – діти).

Текст: Георгій Кобзар, Володимир Каплун

Фото: Андрій Чумак, Денис Колісниченко, Christina Pashkina