У Запорізькій області в рамках Міжнародного Мандрівного фестивалю Docudays завдяки офіційному партнеру – Громадській організації «Культпрожектор» – показ фільму «Проект “Бабця”» відбувся двічі – у смт Чернігівка і в обласному центрі. І це були два різні сприйняття побаченого.

Важливою частиною Мандрівного є обговорення побаченого після перегляду. І цікаво спостерігати сприйняття глядацькою аудиторією подій, діалогів, які подає документальне кіно.

У фільмі три жінки, які пережили ІІ Світову війну. Одна – з Німеччини, яка захоплювалася націонал-соціалізмом, друга – угорська єврейка, яка перебувала в концтаборі, третя – англійка-розвідниця. У кожної з них було своє бачення того, що відбувалося, і в фільмі вони розповідають не тільки про свою долю, а й про сприйняття однієї «спільної» для них події. Розповідають своїм онукам.

Обговорення у смт Чергінівка

«Мене дуже вразило, як бабуся їла морозиво разом з онуком, – ділиться враженнями одна з глядачок після перегляду фільму «Проект “Бабця”» в смт Чернігівка. – І як люди різних поколінь можуть вільно спілкуватися між собою, говорити на різні теми, разом проводити час, кудись їздити, сміятися».

«Так, ми мало спілкуємось з бабусями й дідусями, нам здається, що ми дуже різні і в нас немає спільних інтересів. Ми завжди говоримо про те, що в наші часи все інакше. І бабусі про це говорять. Та й у нас немає традиції спілкування з іншим поколінням. Нібито й цікаво більше дізнатися про життя, але... – задумливо вступає в обговорення старшокласниця. – Думаю, якщо спитати, то вони будуть розповідати».

«Цікаво, як вони говорили про війну. Усі нібито по-різному, бо кожна з них бачила її зі своєї позиції, але спокійно, наскільки це можливо. Мабуть, тому що вже минуло багато часу, і вони вже дивляться на війну трохи зверху, як споглядачі, – доповнює чоловік середнього віку. – І навіть вбачають у війні уроки не тільки для країни загалом, – щоб не повторювати історію, – але й знаходять якийсь позитивний вплив і для себе особисто. Як бабуся, яка перебувала в концтаборі й сформувала цінності, подолавши ці обставини».

Акценти Запоріжжя

У Запоріжжі глядачі зробили більший акцент саме на тематиці війни. Як змінювалось ставлення до жахіття? Як стало можливим говорити про нього вже більш спокійно? Досвід? Побачені уроки? Або це вже просто була спроба підбити підсумки життя й прийняти все як було – згори, відсторонено?

«Можливо, бабці по-іншому вже ставляться до подій війни, бо усвідомили, що ближче до кінця життя самі. Життя, яке вони частково провели в жахливих умовах, як і та, яка перебувала в концтаборі. Життя, якого вони позбавляли інших і раділи цьому, як бабця-розвідниця. І тепер вони хочуть поділитися з онуками своїм досвідом. Не виживання. А мудрості життя», – розпочинає обговорення літній чоловік.

Також глядачі побачили у фільмі багато аналогій із сьогоденням. І щодо «звичного життя», коли поряд йде війна, і про відкритість людей та підлаштування до думки більшості.

«Німецька бабуся, коли розмовляє з онуком, говорить про захоплення нацистською ідеологією, вірою в нього, але коли опиняється за столом із жертвами цих самих нацистів, то вголос співчуває їм. Цікаво, наскільки щиро?» – мислить одна з глядачок.

«Але це те саме, що ми сьогодні спостерігаємо завдяки соціальним мережам, коли люди намагаються бути там кращими, з одного боку, а з іншого – бути разом із більшістю, підтримувати їхню думку публічно, навіть якщо можуть бути не згодні з нею. Тут мова навіть не про право на власну думку й свободу слова – воно є, а більше про «бути як всі, не йти проти більшості», про боязнь бути засудженим лідерами думок. Хоча не факт, що ця більшість має слушність», – дає своє пояснення чоловік, який сидить поряд.

Текст і фото: Вікторія Верес