Смерть — цікава тема, але замовчувана. Чим старшою стає людина, тим частіше вона замислюється про власну смерть, похорон і те, що згадуватимуть про неї після закінчення життя. Прагнення бути похованою гідно впливає на якість проживання життя, адже смерть — невід’ємна його частина. На жаль, на тему смерті часом складно знайти співрозмовника або співрозмовницю, але у Львові після показу фільму «Хороша смерть» склалась вдала компанія для дискусії про смерть, самогубство й евтаназію. 

Ірина Радюк,соціологиня 

За спостереженнями Ірини Радюк, табуйованість теми смерті не означає, що люди не хочуть спілкуватися про неї — для такої розмови потрібна нагода: «Коли я проводила дослідження, то зіткнулась з тим, що респонденти насправді були щасливі поговорити зі мною про досвід похоронів родичів [...]. Їм хотілось виговоритись, розповісти про проблеми, з якими вони зіткнулися: тиском з боку родичів, труднощами в комунікації з комунальними підприємствами або ж загальним відчуття невизначеності».

Тема самогубств є ще більш закритою. Але ключем до розмови про самогубство може стати розширення уявлень про це явище. «Соціологи дивиляться не на те, хто такі самогубці, а на те, як їх бачить та сприймає суспільство, — зазначає Божена Бурдьо. — Соціологи визначають три види самогубства: аномічне, альтруїстичне та егоїстичне. У фільмі«Хороша смерть» ми бачимо егоїстичне самогубство, яке спрямоване на те, щоб втамувати біль героїні стрічки». Аномічне самогубство — самогубство, зумовлене дезорієнтацією людини в суспільстві, втратою нею соціальних зв’язків. Людина, здатна на таке самогубство, зазвичай почуває себе самотньою, не знаходить однодумців та спільності з іншими у своїй культурі.

Кожен вид самогубства сприймається суспільством по-різному: егоїстичне самогубство засуджується суспільством, натомість альтруїстичне возвеличується. Наприклад, смерть солдата, який кинувся під обстріл, аби захистити собою інших, вважається героїчною. Таку людину ховають з почестями і не клеймлять, хоч вона могла абсолютно свідомо піти на смерть.

 
Смерть людей із маргіналізованих суспільством груп часто не вважається трагедією, а у їхній бік можна почути звинувачення, що вони дарма проживають свої життя. Натомість за смертю знаменитостей побиваються тисячі людей. Ірина Радюк звертає увагу, що після смерті леді Діани та Майкла Джексона були сплески хвиль самогубств.

Ніна Хома, правозахисниця, регіональна координаторка Мандрівного фестивалю

Але наскільки може легалізація евтаназії збільшити кількість самогубств? І наскільки справедливими є побоювання її популяризації?

Евтаназія — це процедура з припинення життя невиліковно і смертельно хворих людей, яким хвороба завдає невгамовних моральних і/або фізичних страждань. Очевидно, що люди здебільшого прагнуть жити довго та щасливо, і доступність легкої смерті не заохочує бажання померти. Ба навіть життю в муках часто надається перевага. В українському суспільстві присутній потужний дискурс страждання, а жити в постійній боротьбі вважається благородним. Звідки тоді походить страх, що нормалізація бажання людини померти за складних обставин популяризує самогубства? Чи може легальність евтаназії бути «спокусою» для тих, чиє життя не є щасливим та хто сумнівається в принадах страждань? Можливо, несвідомо ми розуміємо, наскільки багато людей страждають і проживають життя нещасливо? Наявна статистика може це підтверджувати: третина населення живе на зарплату меншу, ніж фактичний прожитковий мінімум, а впевненість у завтрашньому дні є однією з пріоритетних цінностей українства.

Але що тоді тримає на цьому світі тих, хтостраждають — страх стигматизації після смерті чи острах невдалої спроби самогубства? Ірина Радюк наголошує, що ті, кому не вдалося здійснити самогубство, стикаються з величезним тягарем засудження, і це аж ніяк не сприяє покращенню їхнього подальшого життя. 

Божена Бурдьо, дослідниця

Божена Бурдьо звертає увагу на інше не менш важливе запитання: хто відповідальні за вирішення того, чи страждання людини є щирими і не надмірними, чи вони є нестерпними та несправедливими. Існує можливість нашкодити передчасною смертю, адже лишається надія, що людина видужає чи її стан значно покращиться. У цьому випадку потрібно зважувати, наскільки суспільство може допомогти людині полегшити страждання, наприклад психологічним чи медикаментозним шляхом. Можливо, легалізація евтаназії допоможе простягнути руку допомоги тим, хто перебуває на межі. Наприклад, як бачимо у фільмі «Хороша смерть», у Швейцарії перед процедурою асистованого самогубства (різновид медичної допомоги для невиліковно хворих) пацієнтка довгий час спілкується з лікаркою, а та допомагає проаналізувати, чи є шляхи покращення стану. І тільки коли зрозуміло, що пацієнтці не допомогти, приймається рішення про смерть. 

Держава, що зобов’язується надавати доступну медицину, має забезпечити процедуру і механізм евтаназії, а вже морально-етичні питання, що оцінюють правильність чи неправильність вибору людину, допомагають вирішити інші інституції. Ця послуга надається у випадку, якщо держава не може забезпечити ніяких шляхів позбавлення людини від страждань.

Одна з причин суспільних побоювань легалізації евтаназії полягає в тому, що вона загальмує розвиток медицини і пошуки ліків. Адже якщо можна вбити всіх смертельно хворих, навіщо вигадувати ліки? Тож запровадження процедури «хорошої смерті» має інтегруватися в програми надання медичних послуг таким чином, аби балансувати між загальнолюдськими потребами розвитку медицини і особистими правами. Слід визнати, що гуманістичні і правозахисні ідеали часто розходяться з цілями науки. В інтересах останньої проводяться негуманні досліди, а тестування нових шляхів лікування може йти всупереч волі хворої людини.

За законопроектом про евтаназію, розробленим адвокаткою Яною Триньовою, такою ситуацією вважається наявність невиліковної хвороби, яка спричиняє невгамовні фізичні та/або моральні страждання. Наразі Україна не вважає страждання людини приводом для допомоги у смерті за власним бажанням. А проєкт закону «Про забезпечення прав людини на гідне закінчення життя» вже тричі потрапляв до Верховної Ради, проте його жодного разу не розглянули.

 Йош, правозахисниця, менеджерка ГО «Феміністична майстерня»

У стосунках з державою грає роль також біополітика і те, як дисципліновані наші тіла. На це звертає увагу Божена Бурдьо, посилаючись на Мішеля Фуко [1]. Зокрема, через постійне повторення окремих поховальних ритуалів формується ставлення суспільства до самогубства. Якщо самогубців ховають окремо або позбавляють традиційних релігійних обрядів, це дисциплінує населення підтримувати життя попри все. По суті, процедура евтаназії мала б врегулювати стосунки тільки між двома сторонами: пацієнт(к)ами та лікарями/-ками. На останніх лягає велика відповідальність за процедуру, яка може бути потрактована як вбивство, тому процес має бути організований таким чином, аби уникнути помилки.

Водночас закон про евтаназію може відкрити можливість для зловживання та перевищення повноважень заради отримання комерційної вигоди медичними установами і персоналом. При обмірковуванні узаконення евтаназії варто врахувати рівень кримінальних правопорушень в Україні, зокрема торгівлю органами на чорному ринку. Але це питання радше повертає до вирішення проблеми правосуддя та профілактики кримінальних злочинів. Обмеження ж прав людей задля подолання злочинності не є демократичним шляхом вирішення проблеми.

Питання легалізації евтаназії зачіпає низку соціальних проблем. Дискусія про цю процедуру та її запровадження мала б не закрити ці питання, а спонукати до їх розв’язання. Надаючи право на хорошу смерть, держава має спрямовувати ресурси на розвиток медицини, покращення обслуговування, приділяти увагу вирішенню соціальних питань та всіляко дбати про гідний рівень життя, аби не заохочувати легку смерть, а навпаки — спонукати людей проживати довге життя. Рухаючись у бік забезпечення рівних прав і можливостей різних людей, ми маємо випрацьовувати механізми чутливості до потреб і уявлень про щастя кожної людини, хоч би як її картина світу відрізнялася від загальноприйнятої, замість звіряти кожну особу з абстрактними нормами і виносити вирок тим, хто трохи відрізняється. 

Текст: Йош

Фото: Тетяна Джафарова

  ______________________________________

1. Michel Foucault, The Birth of Biopolitics: Lectures at the Collège de France, 1978–1979. — New York: Palgrave MacMillan, 2008.