Це був 2008 рік. Я навчалася у «Школі прав людини». Одним з експертів був відомий правозахисник, співзасновник фестивалю Docudays UA – Володимир Яворський. Він розповів про Мандрівний фестиваль і сказав, що ми можемо брати в ньому участь. Моя команда одразу ж подала заявку і з 2009 року ми запустили свій Мандрівний. Починали проводити покази спільно з Дитячою екологічною громадською організацією «Флора» (регіональні партнери Docudays UA в Кіровоградській області). Наша організація працювала в місцях позбавлення волі, місцях несвободи. А «Флора» організовувала відкриті покази та проводила покази в навчальних закладах.

Я дуже люблю нестандартні методи подачі інформації. А кіно – це можливість через обговорення героїв, історії конкретної людини вийти на загальнолюдські проблеми та поговорити на незвичні теми, про які люди зазвичай не наважуються говорити, або їм здається, що у них на це не вистачає часу. А після перегляду фільму люди під час обговорень більш відверті, тому що вони говорять не про особисту історію, а про героя, але все одно це – обговорення власних історій та проблем. Бувають дуже палкі дискусії.

Пам’ятаю, у 2018 році тема фестивалю була «Рівні рівності» і було складно модерувати покази. Тому що у глядачів з приводу рівності різні думки, часом діаметрально протилежні, а буває – навіть антагоністичні. Мені як модератору важко було утримувати баланс обговорення. Важко було стримуватися, не виказувати свою позицію щодо певних питань, не вступати в дискусію. Це був для мене виклик, але було дуже цікаво: впораюся я з цим, чи ні? Мені здається, що у мене все вийшло. Згодом я зустрічала своїх знайомих, які були на цьому показі, і вони говорили, що ця дискусія змусила їх замислитися над явищами, які вони до цього не помічали або не сприймали. Docudays UA дозволяє пояснити складні речі простими словами. 

Фото з особистого архіву Інги Дуднік

Ми працювали в установах виконання покарань, там дуже складна аудиторія. Я спочатку не наважувалася сама модерувати, запрошувала колегу Олександра Букалова (голова ГО «Донецький Меморіал», регіональний  координатор Docudays UA в Донецькій області). Бо у нього на той час вже був великий досвід роботи з засудженими. Мені здавалося, я не потягну, і  якийсь час була спостерігачем. Одного разу так склалося, що мені довелося самій модерувати обговорення фільму. Люди різні, реагують на кіно теж по-різному, але якщо немає персоналу колонії, то розговорити їх набагато легше і розмова про важливі речі виходить щирою й для них дуже потрібною. А от персонал колоній неоднозначно реагує на документальні фільми і на їх обговорення. Коли починаєш говорити про права людини, не зокрема про права засуджених, а взагалі про філософію прав людини, то працівники цих установ майже скрізь одразу починають питати: «А чого ви тільки про їхні права говорите, а про наші права чого мовчите?». Їм не спадає на думку, що права людини – вони для всіх одні, і для засуджених, і для персоналу. Починають скаржитися,  що про них ніхто не піклується, їхні права порушуються. Тут доводиться пояснювати, що вони самі можуть про себе  подбати, що треба голосно говорити і писати керівництву про свої проблеми й потреби. Пропоную їм допомогу, пояснюю, як можна починати відновлювати їхні права, які в державі є інструменти для цього, але цю роботу треба робити разом. І тут вони всі чомусь замовкають і ховають очі…

Був також цікавий досвід, коли ми з фестивалем пішли у територіальні громади. Спочатку ми жахнулися: є села всього за 30 км від міста, де живе 300 людей, а там немає інтернету, мобільного зв'язку, закрилися пошти, магазин працює 2 дні на тиждень, а якщо випав сніг або дощ, то ці люди просто відрізані від цивілізації. Там ніхто взагалі ніколи не чув про права людини. А тут кіно привезли, а ще й можна поговорити про свої проблеми після показу.

Вони з великим задоволенням приходять на покази. Це для них подія, вони ще місяць-два будуть обговорювати фільм! Після наших заходів у деяких громадах відкрилися кіноклуби Docudays UA. Багато хто хоче приєднатися до Мережі DOCU/CLUB, але їм потрібна методична та експертна підтримка. У мене є мрія, щоб усі 49 громад Кіровоградської області стали самостійними партнерами Docudays UA.

Я до останнього не вірила, що почнеться повномасштабна війна, хоча всі новини слухала, читала експертів і аналітиків. Думала, що буде бряцання зброєю, нагнітання страху та на тому й зупиняться. А в мене купа роботи, ми закінчуємо проєкт, треба встигнути в дедлайни. І я до 3 години ночі працювала. О шостій ранку мені телефонує подруга й питає: «У вас план „Б“ є?». Я нічого не розумію, який план „Б“, у мене й „А“ немає, про що вона? А вона кричить: «Київ бомблять!». Перша думка була про дітей, у мене одна донька з чоловіком жили в Кропивницькому, а друга з родиною в Борисполі. Дзвоню тим, що в Борисполі, кажуть, що збираються їхати звідти. Зараз дочка з дітьми в Польщі, зять на фронті. Дочка, яка жила в Кропивницькому, запропонувала їхати на захід України, але я була не готова... Всі родичі відмовилися їхати з міста. 

Тим часом дочка й зять записалися в Тероборону. Декілька місяців охороняли Кропивницький, потім їх «перекинули» на схід. Там в бою вони обоє загинули. Зовсім молоді, їм було по 31 рік… Оля була дуже талановита, вчилася на дизайнера… Мені важко говорити про ті дні. Матері, діти яких загинули на війні, знають, який це пекельний біль і як важко вчитися жити з цим болем… Жити і продовжувати працювати.

О 9 ранку вся наша команда була в офісі. Ми вивезли всі документи, списки учасників заходів, сервери, не можна було допустити, щоб ця інформація потрапила до ворога. Думали: що далі робити? Домовилися подбати про родини і бути на зв'язку.

А я пішла до волонтерського військового Центру. Там вже було достатньо людей, які не знали, що робити, але дуже хотіли допомагати. Ми заходилися плести маскувальні сітки. Написали оголошення з переліком, що потрібно військовим, і наступного дня вже приймали допомогу. Усі займалися всім, людей багато, ніхто ні за що не відповідає, починався хаос. Нарешті розподілили обов'язки – ми з частиною моєї команди взяли на себе влаштування переселенців. Я по всіх своїх каналах соцмереж написала, що допоможу влаштуватися на ніч, якщо їдете через Кропивницький. Люди почали  звертатися за допомогою. Вони не залишалися в місті жити, їм треба було на день–два знайти прихисток, щоб віддихатися, трохи заспокоїтися й визначитися з планами на майбутнє. І вже 2 березня у мене за день було 1200 дзвінків з проханням допомоги. Розселяли скрізь: у себе, знайомих, в офісах, спортивних залах покотом клали на матраци. За тиждень у мене вже було 3000 дзвінків за день, після чого телефон «відрубався», не витримав навантажень.

Коли ми починали допомагати вимушеним переселенцям, нас було четверо, потім до нас прийшли актори нашого театру, працівники музею та бібліотеки. Принесли книги, іграшки. Був цікавий випадок, до мене підійшли помічники й кажуть: «У нас книжок немає». «Як немає? Оно цілий короб стоїть!» – «Їх ніхто не бере, вони російською мовою».
 

Так ті книжки ніхто і не взяв. Із часом приєдналися аніматори, вони займалися дітьми, поки мами отримували допомогу, оформлювали документи. Потім до нас у команду почали проситися переселенці, ті, хто залишився в Кропивницькому. Ми їм пояснювали, що платити нічим, наша робота – це волонтерство. Вони були згодні на все, аби допомагати, бути зайнятими й корисними. І наша команда «виросла» до 120 людей. 

До мене звернулися донорські організації й запропонували фінансування саме на допомогу переселенцям: на засоби особистої гігієни, підгузники  для малюків, дитяче харчування – на все, що потрібно в дорозі. Але у нас не було приміщення, де ми могли б приймати людей і все це роздавати. Вирішили йти до обласної влади, хоча я була дуже скептично налаштована і не вірила, що нам допоможуть. Приміщення нам дали! Це була спортивна школа, там декілька залів і в них розмістили Центр. Зробили його за принципом супермаркета, щоб людина туди прийшла і отримала в одному місці все необхідне: продуктові набори, одяг, взуття тощо. За день ми видавали 300–400 наборів.

І тут керівництво спортивної школи каже нам, що вони починають тренування і один зал треба звільнити. Пішли ми знову до влади просити приміщення, на цей раз до місцевої. Дали нову локацію в школі. 

Тим часом кількість людей, які потребували допомоги, весь час зростала і ми зрозуміли: треба щось змінювати, щоб не збирати живу чергу, бо люди о 5–6 ранку приходили до школи та чекали відкриття. І ми зробили електронну чергу. Можна вибрати день та час, записатися, прийти на певну годину й усе швидко отримати. Важко ця система запроваджувалася, нам довелося поставити чергових на ворота школи й пояснювати людям, як їм швидше отримати допомогу. Згодом ця система запрацювала. Але нам довелося звільнити школу, бо вчителям треба було готуватися до навчального року. 

Зараз ми вже запускаємо третій гуманітарний Центр. Команда наша скоротилася, залишилося 40–50 людей, але це той випадок, коли кількість перейшла в якість. І ми переходимо на інший рівень допомоги: плануємо поєднати гуманітарну роботу Центру з правозахисною діяльністю, якою займалися до початку повномасштабної війни, навчати прав людини. Будемо надавати юридичну та психологічну допомогу. Вже час думати про розбудову України. І наш Мандрівний – це теж інструмент розбудови країни. Плануємо провести фестиваль у місті, ОТГ та завітати до колоній. Думаю, що в цьому році наші фільми потрібні, як ніколи. І глядачі будуть вдячні!