Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на «Байрактари»? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.

Публікуємо розмову з Марією Менджул і Марією Симкович, регіональними координаторками Docudays UA в Ужгороді. Вони розповідають про способи розмови з дітьми, коли інформація не ігнорується, а викликає рефлексію та про організацію культурних подій під час ковіду й війни.

Марія Менджул – докторка юридичних наук, професорка, заступниця декана юридичного факультету з наукової роботи Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», керівниця громадської організації «Карпатська Агенція Прав Людини "Вестед"».

З 2013 року – регіональна координаторка Мандрівного міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA в Ужгороді. Із 2014 року – модераторка докуклубу Docudays UA «Альтернатива».

Марія Симкович – вчителька української мови та літератури, методистка управління освіти Ужгородської міської ради, координаторка учнівського самоврядування «КОРЗО» міста Ужгорода, тренерка з розвитку soft skills, керівниця громадської організації «Освітній центр "Інсайдер"», членкиня ГО «Карпатська агенція прав людини "Вестед"».

З 2013 року – регіональна координаторка Мандрівного міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA в Ужгороді. З 2014 року – модераторка докуклубу Docudays UA «Альтернатива» в Ужгороді.

«ВИБІР Є!» – ЦЕ СТАЛО ГАСЛОМ МОГО ЖИТТЯ

Марія С.: Я дуже гарно пам’ятаю своє знайомство з Docudays UA. Був жовтень 2013 року, я почала працювати в Управлінні освіти в Ужгороді та паралельно вчителювала в школі. Мені зателефонувала керівниця Управління освіти і сказала, що прийде хлопець, принесе афіші для показів кіно у школах і я буду займатися цим проєктом. Прийшов молодий чоловік, сказав, що він з «Вестед», віддав постери та дав контакти Марійки Менджул – тобто, вона все пояснить.

Перше враження було: мені дуже сподобалися постери й тема фестивалю: «Вибір є!». Я задумалася, що воно означає?

Це ж і про вибір в особистому житті – він є, і в суспільному – він є, і в політичному – вибір є! Це стало гаслом мого життя.

І отак з тих вражаючих афіш, на яких були зображені озброєні спецназівці зі щитами – хто без голови, хто з протезом замість ноги, – почалася моя співпраця з Мандрівним.

Показ фільму, 2018 рік. Фото: Docudays UA

Марія М.: Спочатку показувала кіно серед студентської авдиторії, а потім вирішила працювати також і зі школярами. Пішла до керівництва Управління освіти, мене познайомили з Марією Симкович, і відтоді ми разом проводимо фестиваль для молоді, школярів/-ок, для всіх охочих. У школах це закриті покази, а в університеті ми робимо оголошення про відкритий доступ до аудиторії, де проводимо покази. До нас можуть прийти і студенти/-ки, і сторонні люди будь-якого віку. І приходять!

ЯК МИ ВЧИЛИСЯ НА СВОЇХ ПОМИЛКАХ

Не можна збирати дітей на Мандрівний примусово

Марія С.: Ми постійно вчилися, в тому числі й на своїх помилках. Оскільки я працювала в Управлінні освіти, я спочатку розіслала листи по школах: обов’язково приведіть дітей на покази фільмів. Такий собі адмінвплив, на перші заходи збирали діток примусово.

Але з часом я побачила, що це неефективно і збирати школярів та школярок у великих залах не варто: фільм подивилися, але обговорення не відбулося, а, значить, і осмислення не відбулося. І по-друге, ні в якому разі не можна збирати на такі заходи дітей примусово. Вони навіть не замислюються, для чого їм це показують, у них просто є привід пропустити уроки.

І всі наступні роки фестивалю на покази та обговорення, на правозахисні події й виставки я запрошувала тільки охочих. Нехай це буде 10-15 дітей від школи, але вони прийшли усвідомлено, бо їх зачепила тема фестивалю й вони захотіли більше дізнатися про це. Ми почали проводити більше показів, але в менших аудиторіях. І тоді з’явився ефект від роботи – діти після фільму почали говорити й думати.

Марія Симкович. Фото: Docudays UA

Марія М.: Спочатку було мало досвіду, були страхи та невпевненість. Але студенти/-ки полюбили та прийняли фестиваль з першого року. Ми експериментували, показували в різних форматах: в студентських бібліотеках, у гуртожитках, у великому залі ректорату на 500 осіб. На покази збиралися студенти/-ки всіх факультетів, не тільки правознавці. На нашому фестивалі студенти/-ки «росли» з курсу на курс, починаючи з першого і до кінця навчання, брали активну участь в організації, ставали справжніми друзями Мандрівного. Бо це інструмент не просто правової освіти – це інструмент культурного виховання й формування активної громадянської позиції.

ЩО ПІСЛЯ ФІЛЬМІВ

Марія М.: Був цікавий випадок. Декілька років тому тема фестивалю була «4 градуси», ми показували фільм «Навмисна смерть» у гімназії , запросили туди школярів/-ок з кількох ближніх шкіл. Фільм був про те, як гонитва за новими модними моделями мобільних телефонів та інших ґаджетів шкодить екології.

У фільмі автори показували гори смітників з розтрощених електронних приладів, мікросхем, мікрочіпів, розповідали, як процес виготовлення та використання всього цього забруднює довкілля. Діти були вражені й на обговоренні говорили: «Ми не знали про таке», «Тепер я не буду "гнатися" за новинками мобільних», «Давайте не будемо бігти за модою, давайте користуватися мобільними довше». Я впевнена, що діти запам’ятають цей фільм на все життя.

Марія С.: Того ж року після перегляду фільму «Дякую за дощ» (це кіно про Кісілу, фермера із Кенії, який використовує свою камеру для відеозапису життя своєї сім’ї, свого села, а також впливу зміни клімату. Він знімав повені, засухи і бурі, але й більш людські втрати: його дітей відправляють додому зі школи, коли він не може оплатити навчання; чоловіки переселяються до міст у пошуках роботи; напруга в сім’ї наростає. Після бурі, що руйнує його будинок, Кісілу починає організовувати громадський рух фермерів, що борються із впливом екстремальних погодних явищ, і доносить свою історію аж до Парижа, на конференцію ООН про зміну клімату) у нас «народився» проєкт «Дитинство без сміття», він тривав 2 роки. Ми з дітьми провели дуже багато заходів по сортуванню сміття, учні та учениці між собою проводили тренінги за методикою «Рівний рівному» – старші класи вчили молодших сортувати сміття.

Фото: Docudays UA

Деякі заходи ми проводимо в локаціях, співзвучних тематиці фільму. Якщо це кіно про замок, то ми йдемо в замок, проводимо там захід, залучаємо працівників/-иць замку. Коли планували показ «Зимового саду», вирішили провести його в Ботанічному саду. Після перегляду ми зрозуміли, що фільм актуальний не тільки для Києва, він наче про Ботанічний в Ужгороді.

У нас цей сад у плачевному стані, мінімальне фінансування, працівники та працівниці – в основному люди дуже поважного віку, 70-80 років. Вони працюють від початку його створення і цей сад – це їхнє життя. І фільм, і захід, і Ботанічний сад так надихнули дітей, що у нас із його працівниками/-ицями до сьогодні співпраця, ми з дітьми час від часу приходимо до туди, прибираємо, копаємо, допомагаємо хранителям саду.

ІЗ ОФЛАЙНУ – В ОНЛАЙН

Марія М.: Коли світ через ковід перейшов в онлайн-життя, у нас був страх, що ми не впораємося з фестивалем. Але до осені, коли мав початися Мандрівний, молодь вже пристосувалася до онлайну і все у нас вийшло!

Наприклад, «Жива бібліотека», в якій віч-на-віч можна було поговорити з «живими книжками» – людьми, щодо яких у суспільстві існують упередження. Ми кілька років проводили «бібліотеку» вживу, а тут – новий формат.

Однією з «книжок» був відомий український мовний активіст, блогер Данило Гайдамаха, молодий чоловік, 22 роки. Він киянин, але багато часу проводив у Криму, звідки родом його батьки. Ріс у російськомовному оточенні. У 16 років вирішив перейти на українську, батьки його підтримали. Тепер за допомогою своїх відео надихає людей вчити українську й говорити українською.

Наші студенти/-ки захоплюються його творчістю, тож охочих поговорити з цією «книгою» було багато, це був аншлаг. І так співпало, що під час зв’язку з Данилом у його квартирі репетирував гурт KAZKA, так що наші учасники/-иці змогли ще й послухати улюблених музикантів. Було ще дві «книги», одна з них – громадська активістка, людина з інвалідністю, у неї проблеми з зором. Вона розповідала про своє життя і про те, які труднощі їй доводиться долати. А третьою «книгою» був відомий ужгородський письменник Банди Шолтес.

Але були й прикрі несподіванки під час показів в онлайні: атаки хейтерів, які вривалися на наші заходи. Вони лаялися, включали музику, намагалися перешкодити показам та обговоренню.

Тут треба було не розгубитися і миттєво реагувати. Ми впоралися.

Марія Менджул. Фото: Docudays UA

МИ ЗРОБИЛИ DOCUDAYS UA ВПІЗНАВАНИМ В УЖГОРОДІ

Марія С.: Через дітей ми впливаємо на їхніх батьків. Після фільму й обговорення школярі приходять додому, діляться своїми думками, емоціями, і їхні батьки йдуть на наші вечірні покази. І теж стають нашими активістами.

Ми бачили результати роботи і поставили собі за мету зробити фестиваль впізнаваним в Ужгороді, щоб наша аудиторія чекала жовтня-листопада-грудня, щоб бренд Docudays UA для них була значимим. І мені здається, що за 9 років ми досягли цієї мети, бо діти починають питати з вересня: чи буде цього року фестиваль? А ті, хто дивився фільми на перших показах фестивалю, вже дорослі і волонтерять на Мандрівному та допомагають нам в організації фестивалю, залучають нові аудиторії.

ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ МИ ЗМОЖЕМО ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО ВІЙНУ

Марія М.: У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, я зібрала валізу, потім відклала, вирішила: поки російські війська дійдуть до Закарпаття, я багато що встигну зробити для людей. Починала я на кордоні, разом з іншими активістами робила бутерброди, варила чай, розносила воду людям, які стояли в черзі на кордоні. Це були черги до чотирьох кілометрів. Так було два тижні.

Потім у міській раді відкрився хаб «Совине гніздо», не вистачало волонтерів/-ок, я пішла туди працювати. Ми сортували допомогу, яку люди приносили: окремо матраци, подушки, ковдри, харчування, засоби особистої гігієни. Це все приносили люди з дому, бо перший час не було гуманітарної допомоги з-за кордону.

Згодом відкрився волонтерський центр в університеті. Ми зареєстрували громадську організацію «Волонтеріат УжНу». У гуртожитках університету на той час жило близько 2000 переселенців/-ок. Їм потрібна була допомога - продукти, юридичні консультації. Потім ми зрозуміли, що наших сил та можливостей не вистачає, і подали заявку у Фонд «Відродження». Нас підтримали й ми забезпечили 1000 родин продуктовими наборами та канцелярським приладдям для дітей.

Завдяки програмі «Тепле місто» ми на 200 тис. грн закупили побутової техніки для гуртожитків: холодильники, пральні машинки, дрібну техніку. Завдяки волонтер(к)ам допомогли трупі Маріупольського театру, частина якої живе зараз в Ужгороді. Це 16 людей, але незабаром приїдуть ще маріупольські актори. Вони вже працюють у нашому обласному театрі, роблять вистави, готуються до гастролей.

Ми також допомагаємо ромським громадам, ромським переселенцям/-кам. Влітку ми провели Школу для ромських дітей-переселенців, показували їм документальні кадри та історичні фотографії про втечу ромів від фашистського геноциду. Потім діти розповідали, що зараз в окупованих містах і селах з ними все відбувалося так, як багато років тому: їхні домівки зруйновані, втікали від окупантів у вагонах навстоячки.

Марія С.: Від початку війни було дуже багато роботи: допомагала в Червоному Хресті сортувати речі, цілодобово зустрічали та поселяли переселенців/-ок. Потім, коли пішли гумконвої в Україну, не вистачало рук на розвантаження, сортування ліків, допомоги.

Коли приймала переселенців/-ок, я звернула увагу на дітей: вони закриті, самі в собі, майже не розмовляють. І в березні вже стала проводити майстер-класи окремо для малих та старшокласників. Із підлітками було важкувато, вони не хотіли говорити про те, що пережили, та й взагалі говорили мало.

І я придумала штучно створити їм образ звичного повсякдення, як було раніше: школа, спілкування, малювали, сонечко світить, життя йде. І жодного спогаду про війну. Потихеньку діти почали відкриватися, але сум в очах залишився.

Мені важко це згадувати. Треба, щоб після перемоги України минув час, і тоді ми зможемо про це говорити з дітьми.

Інтерв'ю записала Тетяна Кулик