Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.

Публікуємо розмову з керівницею ГО «Громадська Палата України», менторкою Мережі DOCU/CLUB, модераторкою та керівницею кіноклубу Docudays UA «Потенціал» Наталею Жебрик. Вона розповідає про децентралізацію, кіно як спосіб говорити про права людей, роботу з українськими біженцями та Мандрівний фестиваль у Польщі.

ПРО ПРАВА ЛЮДЕЙ МОВОЮ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО

На свій перший Docudays UA в Києві я потрапила з дітьми. Ми були приголомшені форматом, кількістю та різноманіттям подій. Навіть тоді, у 2014-му, це був такий сучасний, крутий фестиваль!

Паралельно я проходила навчання в Освітньому домі прав людини в Чернігові. Повністю занурилася в тему захисту прав дітей, людей і хотіла доносити цю інформацію до широкої аудиторії. А на фестивалі дізналася про можливість говорити мовою документального кіно про права людей. Мені дуже сподобалися і цей формат, і кіно.

І вже у 2015 році в Дніпрі ми відкрили Кіноклуб Docudays «Потенціал», а через рік подали заявку на регіональне партнерство в Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. І пішло-поїхало… Шукали партнерів у області, розпочинали зі шкіл, ліцеїв, коледжів ВНЗ. У першу чергу робили акцент саме на молодь, а потім аудиторія ставала дедалі ширшою. Збільшилося і коло партнерів: з'явилися дружні бібліотеки, громадські організації й навіть бізнес, проводили покази в кав'ярнях, хабах, книгарнях.

«НУ, ЗНАЄТЕ, ОЦЕ ВАШЕ "ДОКУ-ШМОКУ"»

В організації показів я завжди спиралася на тих, хто хоче говорити про права людини та дивитися документальне кіно. Можливо, це легший шлях, ніж стукати в «зачинені двері» й переконувати людей, що права їм потрібні.

Але я вважаю, що будувати продуктивний діалог можливо лише тоді, коли людина вже готова отримувати інформацію, якщо в неї вже є запит. Моєю підтримкою були викладачі, класні керівники, завучі, директори навчальних закладів. Це люди, від яких багато залежить в освітньому процесі, це люди, що приймають рішення, які знання потрібно дати дітям. Я знаходила однодумців – тих, для кого моя пропозиція була доречна і на часі, і це був рух назустріч одне одному та правам людини. Звісно, не завжди було легко.

У пам'яті закарбувався характерний випадок. Одна вчителька запросила мене провести показ фільму та обговорення для своїх учнів. Але попередила, що треба узгодити подію з керівництвом школи. Вислухавши мою пропозицію, директорка закладу сказала: «Ну, знаєте, оце ваше "доку-шмоку"... Кому воно потрібне? Краще б ви щось корисне зробили, ніж кіно показували та про права розмовляли. Треба розповідати дітям про їхні обов'язки. Ось про що треба розповідати. Бо інакше що з них виросте?»

А я взагалі-то завжди думала, що з дітей має виростати «хто», а не «що», а без знання прав людини «хто» не виросте. Показ ми все ж провели, директорка не підтримувала, але й не заборонила.

Тішуся нашою співпрацею з Педагогічним коледжем, це наш постійний партнер в проведенні Мандрівного. Вихованці закладу – це майбутні вихователі дитячих садочків та викладачі початкових класів, у яких розуміння людської гідності повинно бути сформовано на найглибшому рівні.

Від наших зустрічей студенти-педагоги отримували подвійну користь. По-перше, вони усвідомлювали, що самі (а більшість із них – неповнолітні) мають законні права, можуть щось самі вирішувати й виправляти помилки дорослих людей у власному житті. А, по-друге, ми вчили їх поважати права дітей, з якими вони працюватимуть у майбутньому. Головне в педагогічній практиці – не переймати й не нести у майбутнє соціальну помилку.

Освітяни повинні усвідомлювати, що є людська гідність та гідність людини, й це не одне й те саме. Якщо людина, зокрема дитина, поводиться негідно, її можна покарати в рамках правил садочка чи школи.

Але негідна поведінка не може бути причиною для приниження її людської гідності й порушення її права людини.

Також повинні усвідомити, що виховання може бути не травматичним, а з повагою до особистості. Усі ті випадки, коли дитина відстоює свої кордони та право на приватність, — це не забаганка, а важлива потреба для розвитку її особистості. Тільки тоді з наших дітей виростуть сильні творчі особистості з відкритим потенціалом, які принесуть багато користі суспільству й країні в цілому.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ТА КІНО

У 2014 розпочався період децентралізації. Перші наші проєкти були націлені на активізацію молоді та залучення її до виборів та до інших процесів державотворення. Організація, в якій я працюю, ГО «Громадська Палата України», – це всеукраїнська організація, але кожен осередок визначив свій напрямок роботи в регіоні. Хтось працював у законодавчій сфері, а наша команда в Дніпропетровській області зосередилася на роботі з молоддю.

Ми прагнули допомогти громадам створити такі умови й атмосферу, щоб молодь, яка поїхала з маленьких сіл та містечок на навчання, повернулася додому і застосовувала в своїй громаді отриманий досвід.

У добірці фестивальних фільмів були сильні стрічки на цю тему: «Нові герої», «Ти,*, рота закрий» та багато інших. Вони показували хороші приклади того, як це можна зробити. І головне – що це зробити реально.

Ми у своїй роботі завжди слідкуємо за тим, щоб наша діяльність не нашкодила людській гідності й дотриманню прав людини. Ретельно оцінюємо, як зміни, до яких ми прагнемо, вплинуть на кожну й кожного в громаді, бо це особистості, які мають свої особливості й відмінності. І щоб усім у громаді жилося краще, треба організувати все з урахуванням того різноманіття, яке є. Часто стикалися з тим, що це складно втілювати на місцях.

Наприклад: «Давайте не будемо брати до школи дитину, в якої є особливості розвитку», – говорили нам в ОТГ. Доводилося довго пояснювати, що у нас у всіх є «свої особливості», але нам легше цього не помічати, ніж це усвідомити.

Я відчувала, як крок за кроком молоді українки та українці змінюють свою країну на краще. Бо суть децентралізації – не тільки в покращенні якості життя та доступу до послуг на рівні громади, а й у формуванні особистої відповідальності та можливості творити зміни та політику в себе вдома.

СИЛА УКРАЇНИ В ЇЇ ЛЮДЯХ, НЕЗВАЖАЮЧИ, В ЯКІЙ ТОЧЦІ СВІТУ ВОНИ ЗАРАЗ ОПИНИЛИСЯ

З початком війни все змінилося. Зараз я в Польщі. Це нелегкий вибір для мене та моєї родини. Але сила України в її людях, незалежно від того, в якій точці світу вони зараз перебувають.

У Варшаві я працюю з українками-біженками в команді Громадської організації Центр Прав Жінок (Centrum Praw Kobiet). Нині бачу свою місію в тому, щоб максимально давати підтримку жінкам-біженкам. Упевнена, що кожен і кожна має свій власний потенціал. Сенс моєї роботи – розкрити та підтримати його.

Багаторічна практика роботи з людьми зараз дуже мені допомагає. Тепер я можу поділитися тим, що знаю, тим, що дійсно працює, приносить користь. Щоб робити це фахово, пройшла навчання в проєктах «Альтернативи насиллю», «Діти та війна. Техніки зцілення», «Теорія та практика арттерапії».

Проводжу зустрічі-підтримки з використаннням технік арттерапії, які допомагають людям вийти зі стресового стану та мотивують жити далі. Намагаюся зробити так, щоб жінки, які були змушені покинути свої домівки, почули одна одну та знайшли підтримку через спілкування. Це складна аудиторія, багато хто з цих жінок пережили таке жахіття, що досі перебувають у критичних психологічних станах. Люди страждають від втрати рідного дому, самотності та почуття провини, бояться за рідних та близьких, їх лякає невпевненість у завтрашньому дні.

Кожна зустріч тематична: обговорюємо досвід учасниць, аналізуємо, що працює, а що ні, вчимося переходити з відчаю в ресурсний стан. Одна зі складових цих форматів – творчість: нейрографіка, малювання, створення поробок руками. Також використовуємо тілесні або дихальні практики. Ці методи допомагають відчути себе тут і зараз, дають можливість перепочити психіці. У жодному разі не відсторонюємося від проблем у своєму житті та від війни, так само, як і раніше, щодня читаємо новини, переживаємо за Україну й чекаємо перемоги.

Пережиті багатьма з нас травматичні події залишаться з нами на все життя, але ми можемо зменшити їхній вплив на нас сьогоднішніх, щоб віднайти в собі сили рухатися далі, діяти та наближати нашу перемогу. Бо попереду у нас ще багато роботи.

НА ПЕРЕТИНІ ІСТОРІЇ, АБО МАНДРІВНИЙ У ПОЛЬЩІ

Уже провели серію інтеграційних показів для поляків, щоб вони більше дізналися про українську культуру, про те, хто такі сучасні українці. Хочу познайомити їх із фестивалем, з нашим форматом, розказати про режисерів, які питання піднімаємо на показах і для чого це робимо.

Мандрівний у цьому році – це унікальна можливість показати сучасні фільми про сьогодення. Програма фестивалю кожного року суперактуальна й завжди відгукувалася глядачам, герої стрічок – люди, які серед нас, їх можна навіть одразу загуглити. І це надихає глядачів на дії: якщо в них вийшло, то і я зможу.

Планую, що мій Мандрівний цього року буде інтеграційний. же маємо попередні домовленості з Українським Варшавським домом про кінозустрічі, ще кілька локацій зголосилися прийняти фестиваль. Відчуваю підтримку з боку поляків, вони вважають ці зустрічі важливими й корисними.

Багато українців не знають культуру поляків і як вони живуть, так само і поляки мало знають про українців.

А кіно від сучасних українських режисерів – це щира розповідь про нашу країну. Мені дуже подобається, що фестиваль – не політичний, а ставить акцент на загальнолюдських цінностях, це об'єднує всіх нас. Не секрет, що в Польщі та України є неоднозначні перетини історії, серед поляків є люди, які ще досі налаштовані контраверсійно до українців. Є люди, отруєні російською пропагандою. Тому розставляти акценти потрібно дуже обережно. І найкраще це робити через чесне документальне кіно.

Не планую брати в програму «болючі фільми», адже невідомо, що зараз може стати тригером для моєї аудиторії, нині це важко прогнозувати. Завжди намагаюся, щоб після кожного перегляду в глядачів була мотивація жити далі та діяти.

Інтерв'ю записала Інна Кондратьєва