Знайомство 

Перший раз про Мандрівний фестиваль я почула у 2018 році на тренінгу в Маріуполі. Хтось із учасників приніс афіші фестивалю, нічого конкретного не розповідали, але назва у мене в пам’яті залишилася. Декілька років потому ми з Вікторію Верес (регіональна координаторка у Запорізькій області – прим. авторки) робили спільний проєкт. Вона побачила потенціал Мелітополя, нашої організації й після закінчення роботи запропонувала: «Слухай, є гарний проєкт, він точно для тебе – Мандрівний фестиваль Docudays UA». Я подивилася та почитала інформацію про фестиваль і мене дуже це зацікавило. Справа в тому, що я знаю, що таке сінемалогія – один із прийомів психотерапії, коли люди разом дивляться кіно і потім його обговорюють. Перший раз я побачила, як це працює, ще в 2016 році на тренінгу. Ми групою дивилися один фільм в одній аудиторії. Але побачили всі різне. У мене навіть стався шок, коли люди, які сиділи поруч, почали розповідати, що вони побачили в цьому фільмі, а я цього взагалі не бачила. Я подумала: зі мною щось не так. Мене врятувало від паніки те, що хлопець, який сидів біля мене, відчув те саме, що і я. Потім було обговорення фільму, я побачила ефект від цього методу. Коли люди обговорюють, є можливість почути думку іншої людини і зрозуміти її. Це майданчик створення діалогу та порозуміння. Люди можуть бачити та сприймати по-різному один сюжет. І коли я ознайомилася з роботою фестивалю, я зрозуміла, що показ та обговорення фільмів – це один із інструментів, який допоможе в моїй роботі. Громадська організація «Патріот»  допомагає проактивним громадянам Мелітополя, у яких є гарні суспільно важливі ініціативи, об’єднатися, згуртуватися, порозумітися й створити гарний проєкт, корисний для розвитку нашого міста. 

Кіно, яке змінює 

Так сталося, що до мережі Мандрівного я приєдналася під час пандемії і це був певний виклик для мене: як зібрати людей на фестиваль не тільки наживо, а і в онлайні? Але була впевнена, що у мене все вийде. Я гарний організатор, до мене є певний кредит довіри, вмію та люблю організовувати людей. Після перших показів зрозуміла: я потрапила туди, де моє місце. Мені подобається стан моїх глядачів, коли вони йдуть із заходу і у них «світяться» очі від натхнення та надій. Я розумію, що саме зараз у цих людей відбуваються внутрішні зміни. 

У мене був випадок, ми проводили Мандрівний у школах Мелітополя. В одній зі шкіл показували фільм про дітей з інвалідністю «Карла і Нордал», після цього до мене стали підходити учні з інших класів і просити, щоб ми і для них провели такий захід. Для мене це був показник, що ми все правильно робимо, бо діти почали обговорювати фільм між собою, між класами, просити вчителів залишитися після уроків, щоб подивитися кіно. Дорослим ми показували фільм «76 днів» – як Китай проживав пандемію, локдаун. На показ я запросила дівчину, яка під час початку епідемії була в Ухані, вона розповіла свою історію та що там відбувалося. Для багатьох це теж було відкриття, тоді якраз почалися дискусії та суперечки, чи потрібна вакцинація, чи, можливо, це змова. І після обговорення фільму люди йшли вже з іншим розумінням ситуації. 

Війна 

24 лютого я планувала бути на тренінгу в Краматорську. Але ще за тиждень у мене було якесь передчуття, я дуже не хотіла їхати на цей захід. Навіть почала домовлятися з організаторами про онлайн зустріч. І за два дні до початку, 22 лютого нам повідомили, що тренерка, яка організувала цей захід, захворіла ковідом. Я залишилася дома. А 24 прокинулася від страшенних вибухів, бомбили воєнний аеродром в Мелітополі. Було дуже страшно. Цей страх довго переслідував мене і я майже перестала спати. В голові не вкладалася думка, що можна отак просто прийти в іншу країну і бомбити та вбивати людей. Деякий час у мене була ілюзія, що це війна між військовими і цивільних чіпати не будуть. 

Із перших днів основне, чим ми займалися, – це евакуація людей з окупованого міста та постачання в місто гуманітарної допомоги. Хоча, це гучно сказано «постачання гуманітарки», виглядало це інакше: будь-якими шляхами «притягти» в місто ліки, засоби першої необхідності. Також ми робили безкоштовні обіди для малозабезпечених. І ця роздача обідів була прикриттям для нашої боротьби проти окупантів. Поки люди стояли в черзі, їли, дівчата-волонтерки ходили між ними, питали про потреби, говорили з ними, наголошували на тому, що ми волонтери України, що ми переможемо, заспокоювали, повідомляли новини, бо з 25 лютого місто було без зв’язку та світла. З часом стало небезпечно це робити, почалися масові зникнення активістів. Ми припинили роздавати обіди та вести «небезпечні» розмови. Будь-яка згадка про Україну (мова, саме слово Україна, сказане вголос, колір манікюру у дівчат, стрічка на руці) могла обернутися  для нас тортурами у підвалі.

Втеча 

Знайомий попередив, що мені треба терміново виїхати з дому, бо туди прийдуть. Я послухала його і не пошкодувала. По мене прийшли 14 березня. Як переказали потім перелякані сусіди, о 5 ранку приїхало кілька машин озброєних людей, вибили двері та обшукували квартиру. Якби я була вдома… Не знаю, чи пережила б я той підвал. Мені подруга розповідала, яка там була: «Вісім днів з мішком на голові, руки та ноги зв’язані, водили в туалет раз на добу і раз на добу давали галетне печиво».  Потім я дізналася, що мене внесли в розстрільні списки і будуть шукати. І я поїхала з Мелітополя. Дуже важко було морально, не знала, куди їду, чим все закінчиться. Поміняла багато місць, була в Новомосковську, Кривому Розі, Дніпрі, зараз у Запоріжжі. Продовжую займатися організацією безкоштовної евакуації людей з Мелітополя та районів, шукаємо гроші на пальне, завозимо в місто ліки. В першу чергу вивозимо хворих, пенсіонерів та жінок з дітьми. Був випадок, треба було терміново вивозити жінку з гангреною на обох ногах, її чекали на операцію в обласній лікарні. Вона намагалася виїхати швидкою, але спецтранспорт орки не випускають, бо «це майно росії» так вони пояснюють. І ми вивозили цю жінку в багажнику мікроавтобуса, бо сидіти вона не могла. 

Планую після Перемоги відновлювати Мелітополь, зробити його ще кращим, ніж був. Війна показала, хто є хто, і вже немає ілюзій щодо деяких діячів. Тому вже знаю, з ким буду працювати над відбудовою міста. А зараз готуюся до Мандрівного фестивалю. Багато планів, шукаємо в Запоріжжі локації для показів наживо. Сподіваюся, що прийдуть на заходи місцеві жителі Запоріжжя, які знають фестиваль та чекають на нього, а також це буде цікаво людям, які тимчасово переїхали. Хотілося б провести весь фестиваль офлайн, але багато з тих, хто чекає наші фільми, роз’їхалися по світу. 

Інтерв'ю записала Тетяна Кулик.