30 листопада в Херсоні відбувся показ фільму «Київські файли» нідерландського режисера Вальтера Стокмана. Ця стрічка стала завершальною в рамках 21 Мандрівного фестивалю Docudays UA в обласному центрі. Мандрівний Docudays UA також записав інтервʼю з режисером, в якому він поділився думками про вплив Радянського Союзу на Україну.

Стокман працював над нею кілька років. Власне, ідея зняти історії людей, за якими в радянські часи велося стеження, виникла, коли він прочитав статтю, що Україна у 2017 році розсекретила архіви КДБ: «Я намагався показати, що означає бути під контролем держави. І що така система робить із людьми – коли всі підозрюють одне одного й не можуть довіряти нікому: ні колегам, ні друзям, ні родині. Можливо, це те, проти чого ви боретеся – проти диктатури Росії, яка залишається Радянським Союзом».

Показ «Київських файлів» у Херсонському освітньому центрі «СВОЄ» модерував історик, співзасновник фестивалю LEGIO HISTORICA Євгеній Шатілов: «Вальтер Стокман проробив велику роботу, щоб знайти героїв, знімати їх протягом певного часу. Крім власне їхніх історій, фільм ілюструє ті революційні зміни, які відбулися в осмисленні подій нашого минулого – після 2015 року, коли було прийнято закони про декомунізацію». 

Кадр з фільму «Київські файли».

Фільм розповідає про досвід радянських часів, коли життя кожної людини було просякнуте тривогою та недовірою – через постійну небезпеку бути вистеженим і покараним. Він про лицемірство, вислужування, контроль і страх. Про те, як тоталітарна система – руками спецслужб – ламала долі людей, влаштовувала політичні переслідування і працювала без жодних етичних гальм – фотографувала інтимні сцени за участю своїх агентів.

Аудіозаписи, які звучать у фільмі як оповіді – це нередаговані фрагменти зі справ КДБ. Камера крупним планом знімає документи, які зберігалися в цих колись засекречених теках: листи, фотографії, негативи. А на відео – кадри сучасного міста перемежовуються з хронікою тих часів.  

Стрічка складається з трьох історій. Першою є розповідь про туристів із Нідерландів Еверта Рейдона та Лоу Де Яхера, яких завербувала розвідка їхньої країни. Ця історія справді повʼязана зі шпигунством. Друга – про переслідування родини дисидентів Віри та Василя Лісових із Києва, за якими весь час стежили після повернення з таборів. Третя – про француженку з українським корінням Регіну Шеврак. На її прикладі показано, як насправді КДБ вербує людей і наскільки безглуздими бували їхні підозри. 

Туристи з Амстердама

Влітку 1961 року двоє нідерландців Еверт Рейдон та Лоу Де Яхер їхали Україною на старому «Рено». Вони видавали себе за туристів, але таємно фотографували військові об'єкти для своєї розвідки. 

КДБ почало «вести» чоловіків – щойно вони в’їхали до СРСР. У матеріалах справи є детальний виклад стеження за іноземцями. На зворотному шляху, а саме на кордоні з Чехословаччиною їх заарештували. Вилучили карти, щоденник із розвідувальними даними, 30 фотоплівок, чотири фотоапарати, телеоб’єктив, два біноклі тощо. Засудили за шпигунство на 13 років. Після майже двох років ув'язнення їх звільнили з в'язниці. 

Де Яхер до кінця життя уникав будь-яких контактів з людьми, жив у вагончику відлюдником. З даних КДБ відомо, що він погодився працювати з нідерландською спецслужбою з цікавості. Помер влітку 2022 року.

Віра та Василь Лісові

Віра Лісова – мати нинішнього міністра освіти й науки Оксена Лісового – потрапила до поля зору КДБ в 1974 році. В особовій справі їй дали псевдо «Тиха». Українка, з вищою освітою, раніше – лаборантка Інституту педагогіки Академії наук УССР. Її підозрювали в «націоналістичних переконаннях та зберіганні й розповсюдженні антирадянських документів».

Віра Павлівна каже, що отримала своє псевдо тому, що розмовляла з кадебістами спокійно, з гідністю: «Я працювала у школі, і для мене було важливо, щоби діти ставали свідомими українцями, а не якимись совками», – каже вона.

Кадр з фільму «Київські файли».

У 1972 році її чоловіка Василя Лісового засудили за націоналістичну діяльність: на репресії проти української інтелігенції він відреагував листом до ЦК (Центрального комітету – прим. ред.) партії. І вже наступного дня за ним прийшли. Лісовий відбув сім років таборів суворого режиму і три роки заслання в Сибіру. Після повернення до Києва родина марно намагалася знайти роботу – колишнім в’язням зробити це було непросто. За ними постійно стежили – підселяли поруч агентів, на них «стукали» сусіди, у телефон ставили прослушку. Друзі, які час від часу приходили до Лісових, спілкувалися за допомогою записок, які потім спалювали.

Регіна Шеврак 

Француженка Регіна Шеврак – із сім’ї українських емігрантів. Її батьки свого часу виїхали до Франції, однак у середині 1960-х вона приїхала на Львівщину, у Самбір, відшукати своїх родичів. КДБ почали стежити за нею – вважали її шпигункою.

У матеріалах справи її назвали «Куртизанкою». До Регіни підіслали студента Богдана Шикула, який знав французьку: він мав зустрічатися з дівчиною, вивчати її поведінку «для з’ясування її зв’язків зі шпигунськими службами».

Регіна закохалася. І вважала, що Богдан – теж. «Думаю, це було кохання з першого погляду. Ми цілувалися», – згадує вона у фільмі початок їхніх стосунків. 

Одного разу Богдан привів Регіну до квартири свого друга, де вони провели частину ночі. Жінка з подивом згадує, що коли вони були разом, Богдан повністю не роздягався. Вона вважала це певним дивацтвом. Та як виявилося, у «квартирі друга» КДБ фотографував пару – ці знімки збереглися у справі. 

Богдан Шикул не погодився зустрітися зі знімальною групою. Телефоном відповів: так, працював на спецслужбу, бо «часи такі були».

Жінка не одразу усвідомлює всю огидність цієї історії. Гортаючи фотографії вона все ще з теплотою каже: «Це була хороша пригода». І дивується: чим вона могла зацікавити КГБ? «Звідки у них ці божевільні ідеї?.. У них в СРСР справді було багато вільного часу». Але трохи згодом каже: «Як побачите Богдана, скажіть, що він сволота».
Радянські спецслужби не знайшли жодного доказу, що Регіна має стосунок до французької розвідки.

Кадр з фільму «Київські файли».

Наприкінці фільму – слово має колишній співробітник КДБ, який, за його словами, займався прогнозуванням. І це ще одна удача режисера. Цей чоловік із помітно жорсткою риторикою розповідає про методи роботи спецслужби. Наприклад, що він міг тиснути на студентку через агентів-викладачів і поставити її перед дилемою: або ти не вчитимешся, або вчитимешся і співпрацюватимеш. «У нас це називалося “вербування на залежність”», – розповідає представник радянської спецслужби.

Херсонцеві Костянтину Солодухіну, який узяв участь в обговоренні після перегляду, сюжет «Київських файлів» нагадав книгу мемуарів Віталія Врублевського, помічника першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького, який у 1993 році написав книгу про патрона: «Владимир Щербицкий: правда и вымыслы» («Володимир Щербицький: правда і вигадки» – прим. ред.). 

«Він описує історію, що до нього зверталася Ліна Костенко (поетеса-шістдесятниця, дисидентка – прим. авт.). У неї були проблеми з тим, що її донька не могла вступити в університет. І вона просила Врублевського повпливати. Він сказав, що нічого не може зробити. Навіть якщо ти був партійним функціонером – ти все одно ніяк не був захищений. Бо навіть у високих партійних кабінетах чи не всі буфетниці й прибиральниці – були агентами КДБ. Ти постійно під наглядом, постійно під увагою. Крок вправо, крок вліво – й тобою швидко могли зайнятися». 

А Євгеній Шатілов розповів про роботу історикині Оксани Юркової з Інституту історії НАН України: «Оксана досліджує академічну спільноту переважно 1920–1930 років. Вона розповідала: відбуваються збори відділу Всеукраїнської академії наук. На них приходять сім людей. З них п’ятеро пишуть про це звіт у спецслужбу. У справі Михайла Грушевського – 40 агентів, які на нього доносили. Люди були оточені ними».

Стрічку «Київські файли» можна назвати символічним завершенням 21 Мандрівного Docudays UA. Адже тема цьогорічного фестивалю – «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя». Вона про історичну пам’ять, її крихкість та постійні намагання ворогів її змінити й переписати. Про циклічність історії, збереження та пошук ідентичності, а також про відповідальність, покарання воєнних злочинців і нову архітектуру безпеки.

Авторка: Ірина Буланенко.

Чільне фото: кадр з фільму «Київські файли».

21 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Королівства Нідерландів в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно її автор(к)и.