У програмі Мандрівного Docudays UA цього року — документальна робота "Де мій бронік?" молодої режисерки та операторки Дар’ї Пенькової, яка вже встигла привернути увагу глядачів і професійної спільноти. У фільмі Дар’я — не лише за камерою, а й у кадрі, поруч із військовими, з якими її поєднує особиста історія довіри, розуміння й щирості.

Ми поговорили з авторкою про те, як народжувався фільм, чому вона не боїться простоти і як ця робота змінила її саму.

Дар’я, коли ви створювали цей фільм, що хотіли, щоб глядач відчув і пережив разом із вами?

Коли збирала матеріал, ще не знала, якою буде історія. Розуміла лише, що маю «живі» моменти, які треба зібрати у щось цілісне. Хотілося, щоб глядач побачив щось просте, сказане простими словами, — можливо, десь із гумором.
Я у фільмі така, яка є: тендітна, жіночна, іноді інфантильна, але водночас «своя серед хлопців». Мені хотілося, щоб глядач не боявся цієї теми, не лякався війни, а сприйняв її через мої очі, через людське спілкування з військовими.

Фото: кадр з фільму "Де мій бронік?"

Не боялися, що серед безлічі історій про війну ваш фільм може загубитися?

Звісно, зараз війна — це величезне поле для творчості. Але головне — знайти свій погляд. Спочатку я хотіла зняти про різницю між Україною та Німеччиною, де тоді жила. Та не мала акредитації, щоб їхати на фронт.
Ми з братом згадали Андрія, мого знайомого військового, і я думала зробити інтерв’ю по Zoom. Але зрозуміла, що таких розмов уже забагато — люди втомилися від екранів і «зумів». Хотілося живого контакту, присутності.
Тож я просто взяла камеру, поїхала — і згодом зрозуміла: це той момент, який більше не повториться.

Ви казали, що момент зйомки був для вас особливим. У чому саме?

Це був момент пробудження. Я тоді жила за кордоном, а мої родичі — у Дружківці, на прифронтовій території. Коли ти далеко, усе ніби бачиш крізь замилене скло.
А коли приїжджаєш, спілкуєшся з хлопцями, бачиш усе зблизька — починаєш по-справжньому розуміти реальність. І це дуже змінює сприйняття.
Мені здається, кожен кадр, який з’явився перед камерою, був не випадковим. Наприклад, момент, коли один із військових плаче, — я інтуїтивно перевела камеру саме тоді. І зрозуміла: мені просто пощастило бути там, де життя саме складає кадри.

Як вдалося побудувати довіру з військовими? Це не проста ситуація для зйомок.

Так, це завжди тонка межа. Хлопці мали право на приватність, і, звісно, я чула: «прибери камеру», «не знімай». Але я почувалася безпечно, бо поруч був Андрій — мій головний герой.
Ще один герой, Мартин, спочатку прямо спитав мене: «Навіщо ти це знімаєш?» А потім сказав фразу, яка стала для мене визначальною: «Знімай правду. Ми не хочемо слащавих картинок».
Мені здається, саме ця чесність і зробила фільм таким, яким він є. 

Фото: Стас Карташов. Дар'я Пенькова, режисерка і Андрій, герой стрічки 

Ви багато говорите про інтуїцію та випадковість у документалістиці. Як цей досвід змінив вас особисто?

Найперше — я вирішила повернутися в Україну. Після зйомок зрозуміла, що хочу жити й працювати саме тут.
Цей фільм навчив мене довіряти собі як авторці. Він показав, що навіть проста історія може відгукнутися людям, якщо вона справжня.
Коли фільм показали на Docudays UA, глядачі сміялися — я навіть не очікувала, що в ньому стільки гумору. Тепер везу його в Берлін — цікаво, як сприйме іноземна публіка.
Мабуть, головне — цей фільм подарував мені віру в себе. І розуміння, що я на своєму місці.

Як на фільм відреагували герої й ваші близькі?

Найбільше хвилювалась, коли показувала Андрію. Ми монтували разом із Вітою Стойковою й довго шукали, як закінчити історію.
Так народилася ідея з останнім дзвінком — коли я питаю Андрія: «Чому ти мене не провів?» Це було імпровізовано, я не знала, як він відреагує. І він відповів дуже по-своєму — чесно, по-дружньому.
На прем’єрі в Києві Андрій прийшов із хлопцями — і вони сказали, що я показала їхню правду. Це, мабуть, було для мене найцінніше.
А коли мій брат сказав: «Ти справді молодець», — я зрозуміла, що все було недаремно.

Фото: Стас Карташов. Прем'єра "Де мій бронік?" на фестивалі 22 Docudays UA

Простота, щирість і гумор — це три речі, які глядач точно запам’ятовує після вашого фільму.

Так, бо життя саме таке. Проста Дружківка, прості люди, проста, але відкрита я. І якщо ця простота викликає в людей тепло — значить, усе вдалося.

Фільм Дар’ї Пенькової демонструється в програмі 22 Мандрівного фестивалю Docudays UA.