Патрісіє, що надихнуло розповісти цю глибоко особисту історію?

Все почалося 1 серпня — саме тоді я дізналася, що стала жертвою шантажу. Наступного дня я звернулася до поліції. Вони сказали, що не можуть зробити багато, але порадили розіслати лист усім моїм контактам — попередити, що нібито поширюється вірус від мого імені, щоб люди не відкривали електронні листи зі світлинами.

Під час написання цього листа я почала досліджувати тему й раптом усвідомила, що не одна. Подібне трапляється з компаніями, зі звичайними людьми — всюди у світі. І тоді подумала: я режисерка-документалістка, маю розповісти цю історію.

Другий важливий момент настав, коли зрозуміла, наскільки це болісно. Якщо мені, дорослій жінці, було настільки важко впоратись із соромом і страхом, то що відчувають підлітки? Я усвідомила, що мушу зробити цей фільм — не лише для себе, а й для інших, хто може опинитися в подібній ситуації.

Фото: кадр з фільму "Мій щоденник сексуального шантажу"

Наскільки важко було повертатися до такого болісного досвіду під час зйомок?

Це було боляче, але водночас лікувально. Мені допомогла моя здатність до емоційного відсторонення — я використовувала власне тіло й емоції як інструмент.
Коли плакала під час монтажу, я розуміла: ось цей момент має залишитися у фільмі.

Я перечитувала старі листування, робила таблиці, де кожен аркуш — це день шантажу, зі всіма повідомленнями від друзів, родини, поліції. Було важко бачити себе з боку, помічати власні помилки, свої реакції, навіть те, що не завжди слухала друзів. Але саме через цю щирість фільм став справжнім.

Як визначили візуальний стиль і тон фільму?

З самого початку я знала, що хочу зробити фільм повністю з цифрових елементів — з того, до чого мав доступ хакер: мої листування, відео, фото, робочі матеріали. Це ніби подорож у цифрову пам’ять людини, яку зламали.

Я хотіла, щоб глядач відчував, що підглядає за мною. Фільм став своєрідним експериментом про межі приватності: що є інтимнішим — бачити моє тіло чи мій внутрішній світ через повідомлення, нотатки, спогади?

Мені часто казали, що цей формат не спрацює для повнометражного фільму. Але я вірила у свою ідею. І зараз пишаюся, що ми змогли її втілити.

Фото: кадр з фільму "Мій щоденник сексуального шантажу"

Якою була реакція великих платформ, як-от HBO чи Netflix?

Ми мали переговори — вони цікавилися фільмом, але водночас побоювалися формату. Під час пандемії все відбувалося онлайн, і, можливо, моя енергія не передалась через екран. Я впевнена, що якби зустріч була наживо, фільм би придбали. Але навіть без цього я щаслива: ми зняли саме те, що задумали.

Ваші сподівання, щодо впливу фільму на молодь і потенційних жертв кіберзлочинів?

Найважливіше, щоб люди після перегляду сказали:
«Я бачив фільм про дівчину, яку шантажували, і вона сама зняла фільм про це».

Моя мета — показати, що вихід є. Навіть якщо ви зробили помилку, довірилися не тій людині — ви не винні. Попросити допомоги — це не сором, а сила.

Я показую фільм у школах і щоразу бачу: молоді люди розуміють, наскільки важливо не мовчати. Одного разу хлопець після показу сказав мені, що я «зробила неправильно». І я відповіла: можливо. Але головне — я вижила. І хочу, щоб інші знали: вихід завжди є.

Фото: кадр з фільму "Мій щоденник сексуального шантажу", Патрісія Франкеса

Що б сказали тим, хто боїться цифрового простору після вашої історії?