Натан, з чого почалася ідея фільму «У серці долини — спів»?

Натан:
Поштовхом стала моя зацікавленість темою одиночного ув’язнення. Ще багато років тому я прочитав есе людини, яка провела в ізоляції 25 років. Я не уявляв, що така тривала ізоляція настільки змінює людське сприйняття часу, простору, реальності. Це — форма тортур.

Довго я не знав, як з цього зробити фільм. А під час пандемії COVID-19, коли з’явився час, почав шукати людей, готових розповісти свої історії. Поступово сформувалася структура — і потім я зрозумів, що цей фільм має бути не про злочини чи вину, а про людські переживання в нелюдських умовах.

Натан:
Для мене це не лише соціальне, а й глибоке правозахисне питання. В США, наприклад, практика одиночного ув’язнення є масовою і триває роками. Це не про реабілітацію — це про покарання. Я був відкритий до історій з інших країн, але саме в США я знайшов тих, хто був готовий говорити. Тож фільм — про це явище, але насамперед — про внутрішній світ людини в ізоляції.

Як вдалося побудувати довіру з героями фільму?

Натан:
Це надзвичайно чутливі історії. Я з самого початку пояснив, що фільм створюватиметься у співпраці: я не буду маніпулювати їхнім досвідом чи «форматувати» під свою ідею. Вони бачили всі матеріали до виходу фільму, могли коментувати та відмовитись від будь-чого. І дуже важливо — питання вини чи невинуватості ніколи не було в центрі. Це не про суд, а про людське право не бути знищеним системою.

Чому ви вирішили працювати з анімацією, а не з реконструкціями чи архівами?

Натан:
Тому що ця історія — про внутрішній світ. Про фантазії, сни, уяву як простір виживання. Анімація дала нам змогу показати те, що не можна зняти камерою. Вона стала найкращим інструментом для візуалізації досвіду, який відбувається всередині людини.

Наташо, як ви знаходили баланс між емоційною глибиною та візуальною естетикою анімації?

Наташа:
Ми обрали ротоскопію — техніку, коли рухи актора перетворюються на анімацію. Це дозволило зберегти емоційну тонкість облич, міміки, поглядів.

Ми свідомо не робили реконструкції — це зменшило б силу теми. Анімація дала змогу залишити простір для уяви глядача. Колір був особливим викликом — у кожного героя свій візуальний настрій, своя палітра. Наприклад, дитячі фантазії однієї з героїнь ми передали теплими, сонячними кольорами.

Фото: Наташа Цетнер, аніматорка

Як ця робота змінила вас як митців і людей?

Наташа:
Я раніше працювала здебільшого у вигаданих історіях, навіть якщо вони базувалися на реальних подіях. Але коли розумієш, що твоя робота дає голос реальним людям, — це зовсім інше відчуття відповідальності.

Натан:
Для мене це стало нагадуванням, що документальне кіно — не лише про факти, а про зв’язок між людьми. І цей зв’язок може тривати після зйомок. Ми досі підтримуємо контакт з нашими героями.

Як виглядала ваша творча співпраця між режисером і аніматоркою?

Наташа:
Ми починали з концепт-арту та короткого трейлера. Я робила раскадровки, ми разом думали, як передати динаміку історії у візуально дуже закритому просторі камери. Це був постійний діалог — і про технічні можливості, і про художні акценти.

Натан:
Я наївно думав, що анімація буде простішою за зйомки вживу (сміється). Але це інша мова кіно, з власними свободами й обмеженнями. Головне — довіра. І вона в нас була.

Що ви хотіли повідомити глядачам цим фільмом?

Натан:
Це фільм про системну несправедливість — але також про силу людської уяви. Вона може бути джерелом надії, але й простором страху. Мені хотілося показати обидва боки.

Наташа:
Моє завдання — стати дзеркалом для голосів, що звучать у фільмі, не перебити їх ефектною візуальністю. Анімація тут не головна — головні люди.

Чи бачили герої фільм? Якою була їхня реакція?

Натан:
Так. Вони побачили його першими. Це було принципово важливо. Вони підтримали фільм і пишаються тим, що їхні історії почують люди в усьому світі.

На жаль, одна з героїнь, Санні, пішла з життя минулого року. Ми присвятили їй премію, яку отримали в Токіо. Вона була надзвичайною людиною, боролася за права інших до останнього.

І наостанок. Чи є для вас щось особливе у показі фільму в Україні?

Натан:
Так. Коли я розповів героям, що стрічку покажуть в Україні, у країні, яка зараз переживає надзвичайно складні обставини, вони були дуже зворушені. Вони просили передати слова солідарності. Їм важливо, що їхні історії можуть знайти відгук і підтримати інших людей у боротьбі.