Цього разу атмосфера тут була особливо тиха й уважна. До залу поступово сходилися глядачі — молодь, військові родини, місцеві активісти. Люди прийшли не лише подивитися фільм, а й відчути його разом. На екрані розгорталася ніжна, але болюча історія — режисер через архівні відео й домашні записи відтворює спогади про свою маму, яка загинула під час збиття рейсу MH17 над Донеччиною у 2014 році.

Стрічка, побудована на щирих, особистих матеріалах, стала не лише кінематографічним портретом родинної любові, а й своєрідним свідченням війни, що торкнулася кожної української сім’ї.

Після показу відбулася розмова, під час якої глядачі ділилися власними спогадами про втрату, говорили про біль, що не минає, і про те, як любов і пам’ять дають сили жити далі.

Фото: Тетяна Пігурська

До обговорення долучилася і Лариса Стефанишин — мати загиблого на війні захисника Василя Стефанишина.

“Жити далі мені допомагають люди і їхні проблеми. Майже щодня до мене звертаються — щось підказати, знайти, десь допомогти. Дзвонять сім’ї загиблих воїнів, іноді навіть із питаннями, які не стосуються моєї роботи. Це закриває потребу бути корисною. Але син — невіддільна частина мого життя. Наш зв’язок сильний. Для мене і чоловіка він був бажаною дитиною”, — поділилася пані Лариса.

Дві інші учасниці зустрічі, які також пережили втрату, зазначили: повністю вилікувати душевний біль неможливо, але прийняти його — можливо. Підтримкою у цьому стають любов до близьких, спілкування з тими, хто розуміє, або віра.

Фото: Тетяна Пігурська

Стрічка «Моя золота дитина» вразила глядачів своєю щирістю й тим, як тонко Маартен де Шуттер через особисту історію нагадує світові про злочини, що чинить росія проти цивільних.

На завершення історик Володимир Половський розповів про суд у справі збиття рейсу MH17 на Донеччині, де загинула мати режисера.

“Росію визнали відповідальною за злочин. До довічного ув’язнення засудили Ігоря Гіркіна, Сергія Дубинського та Леоніда Харченка. Хоч це і повільний процес, але для сімей загиблих крок за кроком відновлюється справедливість”, — зазначив він.

Фільм “Моя золота дитина” став для франківських глядачів не лише кінематографічною подією, а й нагодою поговорити про складне — втрату, любов і те, як жити далі, коли біль не зникає.

Авторка: Тетяна Пігурська

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.