У Харкові відбулося відкриття 22 Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Як і під час основного фестивалю в Києві, стартовою стрічкою став фільм ірландського режисера Гара О’Рурка “Санаторій” — документальна історія про життя в легендарному одеському санаторії «Куяльник».

Показ фільму зібрав у кінозалі глядачів різного віку: студентів, митців, культурних діячів, волонтерів і людей, дотичних до медичної сфери. Після перегляду традиційно відбулася дискусія — емоційна, жива і, як часто буває з хорошим кіно, неоднозначна.

Санаторій як зріз суспільства

Розмову відкрив Дмитро Петренко, дослідник візуальної культури. Він запропонував поглянути на «Санаторій» як на своєрідний мікрокосм суспільства, порівнявши його з літературними прикладами — “Зачарованою горою” Томаса Манна та “Санаторійною зоною” Миколи Хвильового.

“Манн описав Європу на порозі Першої світової, Хвильовий — українське суспільство після революції. Санаторій у цих творах — це концентрат епохи, місце, де проявляється настрій часу. У фільмі Гара О’Рурка ми бачимо подібну спробу — зазирнути в обличчя сучасної України”, — зазначив Петренко.

Фото: Дмитро Байда

Та якщо класичні автори через “санаторій” показували пошук сенсу, то в ірландському “Санаторії” глядачі побачили, скоріше, застиглі образи минулого. І саме це викликало хвилю обговорень.

Романтизація минулого чи спроба зрозуміти його?

Фільм, знятий в Одесі, показує пацієнтів і працівників одного з найстаріших санаторіїв Європи — “Куяльника”. Камера зосереджується на побуті, звичках, розмовах, і навіть абсурдності певних моментів радянського спадку. Для багатьох глядачів це стало джерелом ностальгії, для інших — болючим нагадуванням про те, від чого Україна прагне відійти.

“Так, ми сміялися під час перегляду, але водночас думали — це ж фільм, який показують міжнародній аудиторії. Чи справді так ми хочемо, щоб світ бачив Україну?” — поділилася враженнями одна з глядачок після показу.

Фото: Дмитро Байда

Зал відзначив, що стрічка демонструє радянські пережитки — старе обладнання, застарілі методи лікування, зверхні стереотипи, і навіть присутність російської мови з ненормативною лексикою. Це викликало занепокоєння: чи не перетворює така подача українську дійсність на екзотичну “пострадянську декорацію” для Заходу?

Україна, яку хочеться показати світові

Під час дискусії неодноразово звучала думка, що Україна сьогодні — це не лише минуле, а й майбутнє, яке ми творимо щодня.
Ми — країна, що бореться і змінюється: відновлює інфраструктуру, переходить на українську мову, розвиває освіту й культуру, осмислює власну ідентичність після століть нав’язаних наративів.

“Наше завдання — показувати світові іншу Україну: ту, що мислить, відчуває, творить і перемагає”, — підсумував один із організаторів показу.

Глядачі зійшлися на думці, що варто підтримувати фільми, які чесно, але гідно розповідають про українське суспільство, його силу, людяність і складні трансформації.

Фото: Дмитро Байда

Подібні події — чудова нагода для глядачів не лише познайомитися з новими роботами документалістів, а й обговорити важливі суспільні теми у відкритій атмосфері.

Організатори наголосили, що цього року Мандрівний Docudays UA, як завжди, відкриває простори для спілкування, діалогу та натхнення.

Авторка: Ольга Солапанова