Фільми Мандрівного у Львові цього року дивились під чарівною гендерно чутливою оптикою експерток та правозахисниць, і тема фестивалю 2016 «Крізь ілюзії» набувала певного феміністичного трактування — на дискусіях розбиралися в ілюзіях незначущості гендеру та рівності прав.

Так склалося, що переважна кількість фільмів основної відкритої локації фестивалю — Львівського палацу мистецтв — створена жінками. З восьми повнометражних фільмів — сім. З 15 запрошених на обговорення після фільмів, експертками (жінками) були 10. Всі обговорення модерували чотири модераторки. Це найочевиднішій гендерний момент, але про що він нам говорить? Документальна режисура — тернистий шлях. Творчий процес, де ніби немає чітких рамок і догм, виявляється досить ресурсоємним заняттям. Для зйомок та монтажу потрібна дорога потужна техніка, а творення документальних історій інколи потребує безкінечної кількості часу.

Так, наприклад, режисерка «Наближаючись до слона» Аманда Роуз Вайдлер знімала протягом двох років, мало не щодня перебуваючи в школі з дітьми (у фільм увійшов тільки перший рік). Процес, який часто не має свого обрію, важче вкласти в рамки спланованого процесу, і відповідно — у фінансові рамки. Часто в фінальних титрах документальних фільмів про права людини ми можемо побачити «За підтримки фонду…», що не означає, що фонди можуть покрити всі виробничі витрати. При тому ці кошти часто сприймаються як благодійність, і ти мусиш завдячувати кожній копійці і не наважуватись озвучити власні затрати, які видаються мізерними на фоні «великого благодійництва». Неоплачувана робота таким чином стає непомітною, і це типова жіноча тема. Відколи жінки стали не обмежені рамками домогосподарства, вони виконують неоплачувану роботу будь-де. У той час чоловіки займаються найдорожчими видами режисури, як то реклама. На дискусії режисерок про гендерні питання в професії цьогоріч на фестивалі кіно та урбаністики «86» усі жінки зазначали, що хоча в сфері працює досить багато жінок, але вони переважно працюють над менш комерційними проектами. Там, де замовни_ця може обирати виконав_ицю, перевагу віддають тим, кого з цією професією асоціюють — чоловіків. До речі, а скільки режисерок ви знаєте?

Кадр з фільму «Наближаючись до слона»

До речі, на Docudays UA ми дивимось переважно кіно від маловідомих режисер_ок. Частіше тут ідеться про перші повнометражні роботи твор_чинь. Такі проекти повстають здебільшого не із фінансового, а із соціального капіталу — коли у роботу над фільмом включаються усі можливі знайомі та родичі. Успішний приклад у цьому полі фільм «Жіноча Солідарність» (реж. Марта Дзідо, Пьотр Шлівовський). Створювач_кам вдалось «продати» суспільству проблематику, і кошти на зйомки зібрали краудфандингом серед співгромадян_ок. Отже, можливо припустити, що жінки розвивають соціально важливі, фінансово непристижні сфери. Такі, як документалістика, соціальна робота, шкільна освіта… Але чи не значить це, що ці питання витісняються на маргінес і залишаються менш суспільно значимими?

На обговоренні фільму про альтернативну шкільну освіту «Наближаючись до слона» між рядками чулась потреба реформи шкільної освіти, але і не було сенсу це обговорювати, адже за реформи державних інституцій відповідають чоловіки — ті, хто приймають рішення в парламенті. Цього року чоловіків там 89%. В країні набуває популярності партисипативний формат проектів, коли в створенні чогось нового беруть участь ті, хто безпосередньо буде користуватися ним. Але ідея про те, що до процесу визначення пріорітетних напрямків державних реформ і власне їх розробки, треба залучати жінок, бо саме жінки складають 80% учительства країни, на сьогодні вважається надто радикальною.

Тут вимальовуються два шляхи. Перший, доволі очевидний консервативно налаштованим громадян_кам: треба кликати можновладних і авторитетних чоловіків на ці «жіночі» зібрання, аби сповіщати їх про проблему, з одного боку, і надавати заходам більшої престижності, вагомості, з іншого. Другий, більш складний, але стратегічний: покладатися тільки на свої сили, досягати зрушень і (само)стверджувати жіночу силу, рухаючись у те майбутнє, де маргіналізовані голоси не потребуватимуть ретрансляції через лідерів.

Маємо гарні приклади на другому шляху. Одна із запрошених експерток Таня Пилипець займається розвитком альтернативного шкільному середовища. На базі бібліотеки (знову ж таки жіночого середовища) вже 20 років вона збирає підлітків для розвитку непрофесійних навичок та створення спільноти взаємопідтримки. Ефект настільки вагомий, наскільки може бути вагомою для нас доля однієї пересічної людини.

Питання для роздумів залишив фільм «Таткова донечка», авторка і головна героїня якого Меліса Унері, виявляється достатньо сильною особистістю, аби вирватися з пут авторитарного батька-одинака. Яким чином Меліса знаходить можливість усвідомити та змінити своє положення репресованої? Можливо, це заслуга одної з найкращих у світі шкільних освіт? До речі, в фінському парламенті 42% жінок, завдяки їхній політиці гендерної рівності.

Кадр з фільму «Задириста горобка»

Про інше насилля — фізичне — говорили на відкритті фестивалю. Після перегляду стрічки «Задириста горобка» (реж. Нанфу Вонг) обговорювали проблему сексуального насилля, яка гостро стоїть по всьому світу. Знятий в Китаї фільм показав, як впливає корупція на погіршення ситуації. Дівчата-підлітки задля сексуальних втіх використовуються як хабар директором школи. Кілька правозахисниць постають проти безкарності кривдника, проте не знаходять підтримки навіть серед батьків дівчат.

Історія виглядає досить екзотично на погляд пересічної глядчки, тому може скластись враження, що ми далекі від такої глибини проблем. Але фактично Україна далека не від проблеми, а від її усвідомлення. Дані про масштаби насилля складно знайти, оскільки в державі статистику не ведуть, а жертви насилля й досі соромляться говорити про це, ніби вони самі винні в тому, що сталось. Натомість можна навести дані Британії. За свіжими даними Комітету британського парламенту у справах жінок і рівності, 59% школярок зазнавали сексуальні домагання.

Щодо українських реалій, можна навести пару красномовних фактів. У Львові 10 листопада депутати не надали БО «Фонд Горіховий Дім» в оренду комунальне приміщення для притулку жінок у кризових ситуаціях (зокрема, тих, що потерпають від насилля від власних чоловіків і не мають куди тікати), відтак у Львові на даний момент не має жодного прихистку для жертв насилля. А у Верховній раді 17 листопада депутати проголосували за допрацювання законопроекту Стамбульської конвенції, аби вилучити поняття «гендер» і «сексуальна орієнтація». Вилучити поняття «гендер» із закону про «засади запобігання та протидії домашньому насильству, що є переважно проявом гендерно зумовленого насильства» (цитуючи законопроект).

Тим часом у паралельній реальності кінозалу комунального закладу Львівського палацу мистецтв завершальним показом Мандрівного Docudays UA став фільм про гендер «Звіть мене Маріанною» (реж. Кароліна Бєлявська). Півтори години глядацтво спостерігало за життям транссексуальної жінки в Польщі. 40-річний Войцек наважаується на процедури по корекції статі, при тому намагаючись зберегти теплі стосунки з батьками, дружиною та дітьми. Однак, для тих важливішими виявляються консервативні суспільні норми, де немає місця право на вибір гендерної ідентичності, і Маріанна змушена подавати в суд на батьків, оскільки без їхньої згоди вона не може відкорегувати стать.

Це перетягування канату між нібито одноманітним суспільством та неконформними особистостями в минулому столітті вирішувалось просто — «інакших» відправляли на «лікування» в психлікарні. Сьогодні в Україні люди, які хочуть здійснити перехід до іншої статі, змушені близько місяця провести в психлікарні на обстеженні (перебуваючи в палаті з представни_цями не того гендеру, з яким вони себе ідентифікують).

На обговоренні фільму пролунало запитання, чому в зрілому віці людина вирішує піти на непрості процедури та кардинальні зміни в житті. Можливо, питання викликане розповсюдженим стереотипом про те, що нетрадиційна сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність – це дитячі забавки (один зі способів суспільства знецінювати практики: «дитяче», значить незначуще, несерйозне), і як наслідок, на це йдуть інфантильні люди і ті, в кого з голови не вивітрився юнацький максималізм та бажання спротиву.

Однак, чи є спротивом бажання вкласти свою ідентичність та своє тіло в канони «жіноче-вагінальне-тендітне-рожеве…»? Чи це внутрішній позив, відгук на стандарти суспільства: якщо я жінка, то мушу мати всі ці фемінні прикмети зовнішності? І що страшніше для ксенофобного суспільства: сам акт переходу з одної ідентичності чи відсутність чітких рамок цих ідентичностей? Останнє питання універсалізує проблеми транс-людей і підводить риску під тематичними заходами правозахисного фестивалю.

Авторка: Йош

Джерело: Феміністична Майстерня