18 жовтня фільм «Зворотний бік усього» сербської режисерки Міли Турайлич розмовою про діалог поколінь у часи турбулентності відкрив XV Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області. На які теми дискутували в першу двотижневу хвилю фестивалю – у нашому репортажі.

Діалог поколінь на тлі турбулентних часів

Локацією для старту фестивалю став Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору», основна експозиція якого розповідає про втрату дому та починається з львівської довоєнної квартири, мешканці якої переживають усі етапи терору: допит, обшук, пересилку, тюрму, повернення додому й виживання.

Головна героїня представленого фільму «Зворотний бік усього» (Сербія, Франція, Катар, 2017) сербської режисерки Міли Турайлич теж перебуває у квартирі. Це її дім, який ще за її дитинства розділили стіною й заселили прибічниками опозиційного тоталітарного режиму. Режисерка ініціює розмову зі своєю матір’ю-активісткою про революцію в країні, де її мама була активною учасницею, її наслідки, про особисту відповідальність інтелектуалів у турбулентні часи. «Чи зобов’язані молоді люди залишатися й продовжувати справу своїх батьків? Лишатися в цих сімейних квартирах», – одні з найболючіших питань, поставлених режисеркою до глядачів та матері.

Фото: Дмитро Шацький

До обговорення фільму долучилася культурологиня Оксана Дарморіз. «У фільмі показано історію Югославії через одну людину, через одну квартиру. Як зазначає героїня фільму, кожна квартира містить частинку нашої загальної й окремої історії», – зауважує Оксана Дарморіз.

Культурологиня звертається до філософа Яна Асмана, який розділяє дві пам’яті – комунікаційну, яка передає історію протягом 80 років від її прямих носіїв, та культурну історію, яку нам переповідає й деколи нав’язує суспільство. Остання безпосередньо формує нас, але водночас наш життєвий досвід дозволяє нам сприймати історію з власної позиції.

Так, фільм перестає бути розмовою дитини з матір’ю про життя, а стає розмовою з глядачем про життя й трансформацію цілої країни – Югославії, яка врешті перестає існувати.

Локацією для показу фільму не випадково було обрано музей, адже його основна експозиція – це теж квартира, крізь яку простежується доля Львова та його мешканців до й після Другої світової війни. Продовженням розмови стало обговорення презентації історії в музеях, адже сьогодні важливим є формування експозицій, які вміють достукатися до емоцій відвідувача та викликати співпереживання, створення платформи для осмислення загальної історії через окрему приватну історію. Публіка обговорила «квартирний» метод Музею «Територія Терору», який виник незалежно від фільму, а також досвіди Музею Берлінської стіни та краківського музею «Фабрика Шиндлера», які у своїх експозиціях представляють насамперед особисті історії на тлі тоталітарних режимів.

ПТСР та дитинство на війні

Перше Бієнале довіри у Львові поставило за мету створити відкриту платформу для широкого осмислення концепту довіри, тож у фільмах, відібраних для програми заходу, звучала тема війни як каталізатора (не)довіри. Учасники Бієнале переглянули та обговорили фільм «Явних проявів немає» Аліни Горлової (Україна, 2017) про українську військовичку, яка проходить реабілітацію після посттравматичного стресового розладу (ПТСР), викликаного участю в Антитерористичній операції на сході України (АТО), і повертається до життя в мирних містах.

Фото: Юрій Ольш

Розмову модерувала психологиня Юлія Кунта, яка поставила запитання щодо подолання стіни між людьми, які пройшли й не пройшли війну, адже після повернення більшість військових стикається з проблемою втрати інтересу до життя, родини, друзів. До обговорення долучився Богдан Кухарук, доброволець батальйону «Гарпун»: «Порожнеча й стан героїні фільму влучно передають відчуття людей, які повертаються з війни. Я не зміг повернутися в діяльність, якою займався до війни – я змінив роботу. І знаю багато таких людей».

Богдан Кухарук додав, що прірва є набагато більшою, ніж показано у фільмі. «Ти повертаєшся в сім'ї до родичів, але водночас не повертаєшся до них. Ти приходиш до друзів, але водночас не приходиш. Постійно виникає питання: «Чому він/вона загинули, а я – ні». Учасники розмови говорили також про втрату задоволення від діяльності, якою ти займаєшся, втрату емоцій і відчуття часу.

Фото: Юрій Ольш

Тож, хто врешті мав би робити перші кроки для подолання стіни. Колишній військовик навів приклад роботи з іноземними інструкторами, у яких є практика переведення солдатів до проміжних реабілітаційних таборів перед поверненням додому, та наголосив на важливості чітких ротацій у армії, що дозволять пом'якшити процес переходу «війна-дім». Самому ж Богдану Кухаруку допомогли час і заняття спортом.

У фільмі «Віддалений гавкіт собак» Сімона Леренґа Вільмонта (Данія, Фінляндія, Швеція, 2017) показано життя людей у селі на лінії розмежування між вільними та окупованими територіями на сході України. У центрі уваги діти, які зростають в умовах військових дій, але категорично не хочуть виїжджати з рідних домівок.

Під час дискусії художниця Алевтина Кахідзе влучно підмітила, що ми відчуваємо емпатію до історій героїв, адже ми всі, насправді, у такій ситуації – нам важко міняти повсякденний побут. Одна з героїнь бідкається, що через обстріли не може зварити варення – через такі прості моменти у фільмі влучно передано щоденну рутину і її важливість для людини.

Фото: Юрій Ольш

«Люди не меблі, які можна просто так пересунути», – наголошує мисткиня.

«Найголовніше подумати про те, що ми можемо зробити для них там, де вони хочуть бути, і, напевно, у нас є час, якщо ми зараз про це говоримо», – додала художниця.

Учасники обговорення зауважили дефіцит спеціалістів, які вміють працювати з дітьми, які постраждали від війни, але водночас найгіршим є мовчання й уникнення розмови про війну на побутовому рівні.

Олесь Пограничний, директор Школи вільних та небайдужих, додав: «Говорячи про дітей війни як «нове явище», варто розуміти, що воно не таке вже й нове. Моя мама дитина війни – загинув її батько, загинув її дід. Це явище насамперед не проговорене. Воно не було в нашому активі довгий час, і якби ми більше говорили про дітей «попередньої» війни, можливо, сьогоднішня ситуація була зовсім іншою».

Декомунізація та війна символів

У фільмі «Вихідний» Жанни Максименко-Довгич (Україна, 2017), запрезентованому в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», мешканці одного південного міста України виходять 9 травня на демонстрацію. Майорять жовто-блакитні прапори, маки та «колорадські стрічки», гасло «Слава Україні!» глушать криками «Спасибо деду за победу!», на вулицях точаться запальні дискусії щодо європейського та можливо проросійського (рядянського) шляху України, бабці прориваються до Монумента невідомому солдату, щоб покласти квіти, але їх зупиняють правоохоронці.

Усе це відбувається в одному місті, на одній вулиці, в один час, в один вихідний день. Фільм яскраво демонструє війну «нових» і «старих» символів, яка відбувається в сучасному українському суспільстві.

Фото: Юрій Ольш

У контексті декомунізаційних процесів спікери говорили про сучасні методи пропаганди, які беруть початок у радянський період. Зокрема, директор музею Руслан Забілий розповів про походження свята 9 травня. День перемоги не святкували одразу після перемоги в 1945 році, адже було багато ветеранів та прямих очевидців подій, які взагалі не хотіли говорити про війну в контексті перемоги. Цей день став святом та набув помпезних відзначань у 60-х роках, коли справжніх військових залишалося все менше, а міф про «великую победу» будь-якою ціною набув загальносоюзних масштабів та став основним «клеєм» для СРСР. Згодом з'являється «безсмертний полк» – традиція виганяти молодь з портретами ветеранів «дідів» на парад як символ тяглості поколінь та збереження традиції. Основним маркуванням цього є «георгіївська стрічка» – «колорадська стрічка», яка за колористикою нагадує паразита колорадського жука. Така стрічка бере коріння із системи російських державних нагород імперських часів. Ця стрічка є забороненою в Україні із червня 2017 року.

До слова, з 2015 року в державі 8 травня встановлено День пам’яті та примирення. Україна розпочала нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення, основним символом якого є червоний мак – символ жертв усіх військових та цивільних збройних конфліктів. Ідея використовувати червоний мак як символ пам'яті належить Моїні Майкл, яка продавала штучні маки із шовку для підтримки ветеранів Першої світової війни.

Отже, носії різних символів та представники протилежних поглядів на один день стикаються на одній вулиці та дискутують про сьогоднішнє й майбутнє життя країни, а в контексті декомунізаційних процесів війна символів стає війною світоглядів. Проте, можливо, тільки на один вихідний день.

Життя триває й у «сірій зоні» також

Логічним продовженням та завершенням першої хвилі фестивалю Docudays UA у Львові став перегляд та обговорення фільму «Гірчиця в садах» режисера Пьотра Армяновського (Україна, 2017) у Львівському академічному драматичному театрі імені Л. Українки. Головна героїня Олена їде додому в село на лінії фронту в «сірій зоні» Донецької області, де минуло її дитинство.

Фото: Юрій Ольш

«Разом з Оленою глядач перенісся в життя маленького села на лінії розмежування. Життя триває, війна є обставиною, але городи садяться, гірчиця сіється, абрикоси й томати консервуються. Через історію дівчини, яка дорослішає, мудрішає, аналізує особисті втрати, режисер розмірковує, як можна навчитися спілкуватися, щоб через гострі теми не втрачати друзів, залишатися сусідами, бо що таке батьківська хата – експонат чи образ, де є Батьківщина, і кому вигідна війна?», – підсумовує побачене гостя перегляду драматургиня Ірина Гарець.

Нагадаємо, що публічна кінопрограма Docudays UA на Львівщині триватиме до 18 листопада.

Розклад фільмів у Facebook: www.facebook.com/docudaysinlviv

Текст: Ольга Гончар