Як народився Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA? Де розпочалася його мандрівка? Яку історію він пройшов за 20 років?

 

Ця розмова записана зі справжніми поціновувачами документального кінематографа, які відкрили цю галузь для України та вже два десятиліття працюють над її розвитком. Геннадій Кофман – режисер, продюсер понад 50 кіноробіт та анімації, один із засновників і перший керівник Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та Мандрівного фестивалю в регіонах України. У 2019 році Геннадій передав свої повноваження Програмного Директора та усі виконавчі ролі. Нині він залишається членом правління ГО «Докудейз» та Відбіркової ради.

 

Ігор Кофман був заступником керівника фестивалю на самому початку, згодом став регіональним координатором на Харківщині й зараз продовжує працювати з Docudays UA як проєктний координатор Департаменту з розвитку мереж. Ігор – людина, яка допомагає втілити технічно найбільш сміливі ідеї з демонстрації кіно, через нього проходить кожна стрічка перш ніж опинитися на екранах наших глядачів та глядачок.

 

Розкажіть, будь ласка, як народився фестиваль?

 

Геннадій Кофман: Я відкрив для себе пласт документального кіно про права людини на празькому фестивалі One world. Здається, це було у 2002 році. А вже до 2003-го я встиг «інфікувати» друзів та знайомих ідеєю створити в Україні власний майданчик. 

 

Ігор Кофман: Це були часи відкриття нового світу документалістики. 

 

Г.К.: Так, йшов 2002-2003 рік. Більшість кінотеатрів було переобладнано в більярдні, ігрові автомати, автосалони. Жодного відношення до кіно все це не мало. Якщо в Києві щось ще відбувалося, наприклад, працювали кінотеатри «Кінопанорама», «Київ», проводилися тематичні покази, то поза Києвом все «згорталося». В той час я жив у Харкові, але кожного тижня їздив до Києва по роботі. І намагався так організувати поїздку, щоб моє відрядження співпало із заходами в Будинку кіно. Кожного тижня там відбувались якісь події, ретроспективи, прем’єри. А поза Києвом – не було навіть «піратського» контенту в інтернеті. 

 

Ідея фестивалю полягала у тому, щоб привезти в Україну найкращі документальні фільми, зробити їх доступними для кожного та кожної в нашій країні – і не тільки в столиці. 

 

Фото з архівів фестивалю, надано Геннадієм Кофманом

 

Вже на початку 2003 року сформувалась спільнота однодумців. Перший, хто долучився до підготовки фестивалю – Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. А Міжнародний фонд «Відродження» в той рік був єдиним донором, хто фінансово нас підтримав. Виявилося, що вони давно вже обмірковували ідею проведення кінофестивалю документального кіно про права людини в Україні і, гадаю, краще, ніж ми, розуміли, що такий фестиваль необхідний для нашої країни. Тоді мало хто розумів, що таке права людини. Хоча, що таке документальне кіно – теж.

 

До оргкомітету доєднався і Володимир Яворський, в той час він був керівником Ради українських правозахисних організацій, однієї з найвпливовіших правозахисних організацій в країні. Невдовзі він був обраний виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини – відтоді УГСПЛ став одним зі співзасновників фестивалю. 

 

Ми відразу усвідомлювали, що фестиваль у Києві і в регіонах країни – це обов’язкова невід'ємна складова одне одного. Більш того, ми навіть мріяли змінювати щороку місто головної події (столицю фестивалю). Одного року то мав бути Київ, наступного року – Харків, потім Донецьк і так далі. Це не відбулося з суто логістичних причин. Єдиний на той час міжнародний аеропорт в країні був у Києві, в регіонах була обмежена кількість готелів – все це робило великий фестиваль неймовірно дорогим.

 

Сам по собі Мандрівний фестиваль – це не наше ноу-хау, в світі вже існували схожі формати, наприклад, «відлуння» якогось великого фестивалю, коли обрану програму фільмів-переможців якогось фестивалю привозили в інші міста або навіть країни. Наші колеги – правозахисні фестивалі Watch Docs у Варшаві і Празький фестиваль One World теж проводили travelling в інших містах Польщі та Чехії. Проте такого масштабу, який є у нас зараз, – не було ні в кого. 

 

І.К.: Коли фестиваль народився, він вже був мандрівним, тому що відкриття першого фестивалю у 2003 році відбулося в листопаді у Харкові, а потім покази пройшли в Донецьку, Одесі, Львові, а наприкінці, вже в грудні, програма завітала до Києва.  

 

Другий важливий компонент після доступності для всієї країни –  це те, що документальне кіно треба дивитися і обговорювати. Нам не потрібні зали на 400-700 місць. Це має бути камерне приміщення, але обов’язково з розмовою після фільму. У цьому нам допомагали правозахисники, тому що змістовне обговорення без участі наших партнерів було б неможливим. 

 

Врешті, ми визначили, що фестиваль завітає в ті регіони, в яких є бажаючі його прийняти. Тобто місцеві ентузіасти, громадські організації, які бажають стати нашими місцевими партнерами. 

 

Звідки походить назва фестивалю – Мандрівний Docudays UA?

І.К.: Спершу фестиваль мав назву «Дні документального кіно права людини». Тобто ми спочатку не планували якоїсь дуже великої програми і конкурсів. У перший рік у нас було трошки більше 30 фільмів, а вже приблизно з 2009 року остаточно сформувалась назва «Фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA». Під час  проведення показів в регіонах ми й додали назву «Мандрівний…» в регіонах України.

 

Одна з перших афіш фестивалю, надано Геннадієм Кофманом

 

Г.К.: Чому фестиваль у регіонах названий Мандрівним? Тому що ми справді мандрували, брали з собою великі торбини з касетами VHS, відеопроєктор, відеомагнітофон. Ігор завжди відповідав за купу дротів, подовжувачів, техніку, без якої фестивальних показів могло би просто не відбутися. Бувало, навіть екран привозили. З часом відеокасети замінили дисками. Це вже стало трохи легше. 

 

Із кожним роком збільшувалась кількість регіонів, які бажали провести у себе фестиваль. Настав час, коли ми вже фізично не мали можливості відвідати кожну область, кожний показ. З часом партнери в регіонах почали проводити покази самостійно.

 

Якось в одному з регіонів трапився дуже кумедний випадок. Хоча, кумедним він здається лише зараз. Один з організаторів звітує нам, що фестиваль в їхньому місті пройшов чудово. Все було дуже добре. Але один фільм він вирішив трішки перемонтувати, скоротив і запевняє,  що фільм від цієї операції став набагато «кращий»… 

 

Ми зрозуміли, що з партнерами треба співпрацювати дуже серйозно. Ми почали впроваджувати практики тренінгів, навчання наших партнерів з регіонів, обов’язкових  зустрічей. Обговорювали разом технічні аспекти організації якісного показу, авторські права і багато іншого. Також ми надали кожному партнерові свободу у виборі програми, щоб кожен міг обрати програму, орієнтуючись на розуміння глядачів саме у тому чи іншому регіоні. 

 

Ігоре, розкажіть, будь ласка, а як особисто у вас все починалося з фестивалем?

 

І.К.: Я помічник Геннадія, тому ми працювали спільно в одному вимірі. Геннадій закоханий в кіно з п'ятнадцяти років. Документальне кіно стало його життям. Для мене це було відкриття іншого світу, тому я, мабуть, не виняток – Геннадій інфікував і мене.

До початку Docudays UA ми вже мали досвід створення і проведення фестивалів, тому почувалися впевнено. У Харкові ми проводили дні європейського кіно,  демонстрували добірки фільмів національних кінематографій, наприклад: французького, польського, голландського. Проводили ретроспективи і прем’єри фільмів окремих режисерів. Проте документальне кіно потребувало більших зусиль. Після радянського спадку воно сприймалося як нудна та докучлива пропаганда.

 

Цікаво, які найперші фільми ви показали у рамках фестивалю? 

Г.К.: За 20 років фестиваль об’єднав 4-5 генерацій кінематографістів. На тому першому фестивалі була стрічка, зроблена одним із корифеїв української документалістики Олександром Івановичем Ковалем. Тоді ми ще не здогадувалися, що «Гамлет з геппі-ендом» буде його останній фільмом. Це про терапію театром для людей із психічними розладами. Сьогодні це вже класика українського документального кіно. Зараз у програмі фестивалю нові фільми, створені його учнями. Наприклад, однією з останніх його учениць була Аліса Коваленко, яка створила кінострічку «Ми не згаснемо» (фільм отримав «Головний приз» Docudays UA у 2023 році). 

 

Аліса Коваленко, герой та команда фільму «Ми не згаснемо», 2023 рік

 

Хотілось би згадати ще Андрія Загданського та Сергія Буковського. Вони належать до генерації «режисерів перебудови». 

І.К.: Мабуть два фільми, які мене вразили одними з перших, це єреванський фільм «Під відкритим небом» і «Недоставлені листи» польського класика Марселя Лозінського. Перший фільм довів мені, що документальне кіно може бути не менш вражаюче та чуттєве, ніж ігрове, а другий – закохав мене в короткий метр.

 

Ви працюєте над фестивалем вже 20 років. Розкажіть, будь ласка, найяскравіші історії, які вам траплялися за цей час?

Г.К.: Одразу пригадую перший фестиваль, коли наші партнери допомагали нам організувати покази в Донецьку. Приміщення було неподалік від обласної адміністрації. Наш партнер пішов домовлятися, розповів про фестиваль. А у відповідь отримав питання: «Що значить фестиваль про права людини? Які саме права і якої людини?» Але були і оптимістичні історії, Ігор може поділитися тим, як він закохав «бандитів» у документальне кіно.

 

І.К.: Це сталося у кінотеатрі «Боммер» – одному з найстаріших кінотеатрів у Східній Європі, дуже популярному артхаусному кінотеатрі в Харкові. Сеанс вже почався, коли до холу зайшли нетипові для фестивальної аудиторії глядачі, які були дуже обурені, що в той вечір в програмі немає жодного художнього фільму. Я їм запропонував зайти в зал і подивитися, що там за кіно таке. Коли вони вийшли після фільму – у всіх були червоні очі від сліз. Мабуть, ще півгодини вони рефлексували. Після цього ми бачили їх на наступних сеансах. Це була одна з перемог документального кіно. 

Г.К.: До речі. Був у нас польський фільм про дітей вулиці. У рамках Мандрівного фестивалю до нас звернувся із місцевої обладміністрації помічник губернатора, який запропонував показати це кіно під час наради мерів міст області. І, дійсно, губернатор почав нараду про права дітей з показу фільму і потім сказав: «У фільмі йдеться про інше місто в іншій країні. Але якщо ви скажете, що в нашій області такої проблеми немає – ви не на своєму місці».

 

Чи вплинув Мандрівний якось на ваші рішення в основній професійній сфері або, можливо, на особисте життя?

 

Г.К.: Так сталося, що більш ніж п'ятнадцять років Docudays UA, зокрема і Мандрівний, були основною частиною мого професійного життя. Маю зізнатися – я люблю підглядати за глядачами, як вони дивляться фільм, як дихають під час перегляду, чи співпадає їх реакція і мої очікування. Ці спостереження і були для мене нагородою за все, що було зроблено для зустрічі фільму і глядача. І саме ці спостереження дуже допомагали у моїй роботі продюсера. 

 

Геннадій Кофман, фото надано героєм інтерв’ю

 

І.К.: Для мене особисто Мандрівний – це велике відкриття, яке не перестає дивувати. За ці роки я передивився тисячі фільмів і кожного разу це щось нове. Це кіно дає можливість навчитися слухати, бачити людину. 

 

Г.К.: Якщо говорити про особисте життя, то не можу не згадати історії колег та колежанок. У нас вже є докудейзівські родини, які утворилися під час нашого фестивалю – їх любов зародилася на наших очах. Дуже приємно, що це стійкі та дуже гармонійні стосунки й донині. 

 

Який період роботи над фестивалем був для вас найскладнішим і чому?

Г.К.: Перші роки були найважчі. Не вистачало ресурсів – ані людських, ані фінансових. 2008 року до роботи над фестивалем приєдналася «херсонська команда». З часом процес підготовки фестивалю ставав більш структурований, продуманий. Крізь роки ми відчуваємо величезну вдячність до всіх наших колег і колежанок. 

 

Ігорю, а для вас?

І.К.: Мені здається, найскладніше рішення, яке було прийнято – це дозволити новим людям зануритись у твою роботу, а собі – відпустити і довіритися.  Воно ж виявилося і найбільш вірним. 

 

Розкажіть, будь ласка, а як фестиваль відбувався під час Майдану?

І.К.: Тема того року була «Вибір є». 

Г.К.: Але ніхто не знав, наскільки тема фестивалю стане пророчою.

І.К.: У той рік я надав Мандрівному фестивалю власну назву – «санований фестиваль». Приміщення, яке нам запропонували в Харкові, працювало як арт-галерея. Керівництво цієї зали наказало, щоб на перегляди ми всі одягати бахіли.  Це був такий образ того року – спроба представників влади та правоохоронних органів зробити нашу програму «стерильною», уникати складних тем і фільмів.

Г.К.: Ще коли ми готувалися до Мандрівного, почали відбуватися якісь дивні речі. Нам дзвонили наші партнери з регіонів, жалілися, що місцева влада почала перевіряти і «вичищати» програму, вимагати прибрати деякі фільми, зробити програму, як казав Ігор, «стерильною», заважали проведенню фестивалю. Особливо це відчувалося на Сході і в Криму. А вже коли почався фестиваль, місцева влада чинила опір для наших показів: вимикали світло, почалася пандемія замінувань, термінового ремонту приміщень, де мали відбутися покази, створювали провокації. 

 

Перш за все, перешкоджали показу альманаху «Відкритий доступ». Але цікаво, що активно забороняли також молодіжний кіноальманах під назвою «Поза Євро», який був про Україну під час Чемпіонату з футболу Євро-2012. Ми розуміли, що тодішню владу лякало слово «Євро» в назві альманаху. Нам заборонили цей показ у Криму, чинили опір у Харкові. 

 

І.К.: Мені зателефонувала директорка кінотеатру, де ми мали демонструвати фільми, і попросила терміново приїхати. Ми зустрілися не в кінотеатрі, а на вулиці. Вона майже пошепки розповіла, що приїхали «органи» і в неї в кабінеті переглядали всі фільми. Знизили плечима і поїхали. Ми тоді ще жартували, що СБУ того року був нашим найактивнішим глядачем і що треба провести окрему подію у них в управлінні, щоб їм зайвий раз не доводилось шукати наші фільми. У якомусь сенсі тема фестивалю і її промо виявилися пророчими.

 

 

Г.К.: Того року в програмі був ще один провокативний фільм, який називався «Революціонер з примусу». Цей фільм – портрет Ємену часів початку революції проти диктатури Алі Абдулли Салеха. Але у Східних регіонах правоохоронні органи шукали, «в якому такому примусі знаходиться революціонер і чому він там ховається».

 

Яким був фестиваль під час пандемії, і як ви зрозуміли, що він потрібен навіть в умовах локдауну?

І.К.: У 2020 році локдаун почався за день до старту фестивалю, але ми тоді усвідомили, що, по-перше, маємо шанувальників та шанувальниць, які готові бути з нами за будь яких обставин, і, по-друге, – у нас є неймовірна команда, яка впорається з усіма викликами. Ми стали першим кінофестивалем в Україні, який вийшов у новому форматі. 

 

Як 2022 рік змінив саме вас і чому, попри такі важкі умови і невизначеність, Ви продовжили працювати над фестивалем?

І.К.: Особисто для мене 24 лютого стало несподіванкою і перші дні після цього були важкими, заплутаними, ми не мали зв’язку. 5 березня нам з родиною вдалося виїхати з Харкова до Лубен. 

Мене більше здивувало ставлення нашої команди до подій. Ми розшукували кожного та кожну і щиро раділи, коли наші колеги та колежанки виходили на зв’язок. Я хочу сказати: те, що залишиться назавжди – це вдячність. 

У Лубнах ми організували пункт допомоги для тих, хто змушений був залишити домівку. Цей рік змінив мене. По-перше, я став розмовляти українською. По-друге, я повністю втратив сентимент і м’якість, хоча раніше я ніколи не був жорстокою людиною. 

 

Г.К.: У 2022 році Мандрівний розширив межі своєї роботи. Команда ініціювала покази програми Мандрівного для української спільноти за кордоном, для наших співгромадянок (переважно це жінки), для тих, хто вимушено залишили свої домівки й опинилися далеко від дому. Для багатьох такі покази і зустрічі були надзвичайною психологічною підтримкою. 

На вашу думку, як за 20 років фестивалю він вплинув на українських глядачів та глядачок?

Г.К.: Якщо на самому початку фестивалю була тотальна недовіра до документального кіно і нерозуміння, що це взагалі таке, то за 20 років сформувалася аудиторія прихильників авторської документалістики. Пам’ятаю, як колись команда формулювала своє завдання: зробити документальне кіно про права людини модним для молоді. Мені здається, це дійсно відбулося.

 

Фото з архівів фестивалю, надано Геннадієм Кофманом

 

До того ж, за 20 років сформувалася унікальна генерація українських документалістів та документалісток. Сьогодні найактивніше покоління, яке тримає на собі країну  – це 30-40 річні. Коли ми тільки починали фестиваль, багатьом з них було 10 рочків, можливо, найстаршому (найстарішому) 20.  Більшість із них зростали разом із Docudays UA. А зараз це – найвідоміші документалісти, вони отримують призи на провідних фестивалях світу.

І.К.: Уявіть картинку. Вулиця Івана Франка, там (у приміщенні Міністерства культури) колись розміщувалося «Держкіно», а в ті часи – департамент Мінкульту. Масивні дубові двері входу, поруч – зелена огорожа і на ній жалобний вінок. Для мене це був образ як і культури, так і українського кіно. У перші роки фестивалю ми навіть не могли зібрати програму української документалістики. Не було з чого.

Г.К.: Колись ми ставили собі мету: інтегрувати українську документалістику до світового кінопроцесу. Тоді це здавалося майже недосяжним. А зараз ми бачимо, що українське кіно є на кожному світовому кінофорумі, українські документалістки і документалісти є учасниками та учасницями багатьох проєктів спільного виробництва.

 

У чому полягає унікальність Мандрівного? 

І.К.: Для мене Мандрівний – це дуже потужна мережа альтернативної дистрибуції документального кіно. Окрім художнього елементу, авторська документалістика має ще потужний соціальний зміст. Кіно потребує рефлексії, розмови – саме такі заходи як наші мають такий потенціал. А для режисерів це ще й можливість залучення глядачів та глядачок до розмови, а іноді і до дій, тобто це впливовий інструмент і для представлення кіно, і для «імпакт-дистрибуції».

 

Г.К.: Станом на 2015 рік в Україні було 400 залів і трохи більше ніж 160 кінотеатрів. А Мандрівний фестиваль тоді відбувся у 254 населених пунктах України, фільми демонструвалися на 604 локаціях. Варто враховувати також якість перегляду, контакт з глядачами та глядачками, дискусії, обговорення. Тобто сформувалась більш потужна система дистрибуції, ніж традиційна кінотеатральна, тому унікальність фестивалю фантастична.

 

Одна з перших афіш фестивалю, надано Геннадієм Кофманом

 

Ми згадували події Майдану. У цьому контексті важливим фактом є те, що майже в кожному регіоні лідери Революції Гідності мали стосунок до нашого фестивалю. Ми співпрацювали з найбільш впливовими громадськими організаціями. Сьогодні серед наших представників є колеги на фронті, вони захищають нашу державу. Фестиваль здавна формує «особистість майбутнього» та громадянське суспільство.

 

І.К.: Якщо в кожному регіоні за рік дивиться кіно десь до 1000 людей, а у нас 50 регіональних партнерів, то можна це підрахувати – за 20 років це вражаюча кількість. 

 

Ми маємо голосно говорити про наші здобутки. Мені здається, ми не можемо виміряти лише кількісно вплив, який зараз має Мандрівний фестиваль. Фестиваль за 20 років сформував культуру перегляду кіно, сформував спільноту прихильників та прихильниць авторської документалістики. Наша мережа альтернативної дистрибуції, на мою думку, міцніша, ніж мережа кінотеатрів. Така кількість екранів, яку має зараз Мандрівний фестиваль для авторської документалістики – це неймовірно.

 

Яким ви бачите «образ майбутнього» для Мандрівного?

Г.К.: Якщо казати про майбутнє, мені здається, що Мандрівний, яким він є зараз, свою місію вже виконав. Наступний етап, на мою думку, це осередки Docudays UA, які мають стати своєрідними хабами в кожному з регіонів країни. Сьогодні це вже інституція, яка працює цілий рік. 

 

І.К.: Ми маємо ще багато ідей та думок щодо цього, зокрема, хочемо провести стратегічне планування разом із нашими координаторами та координаторками. 

 

Розмову записала Ксенія Опря.

20 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Посольства США в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відображають погляди урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.