Заключною статтею до циклу спогадів про 20 років Мандрівного буде розмова з людиною, яка дбайливою збирає у фонді Кременецького краєзнавчого музею сотні матеріалів про Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Володимир Ханас – регіональний координатор фестивалю на Тернопіллі, кінопродюсер та громадський діяч. Хочемо, щоб його метафора «образу майбутнього» і водночас реальний сквер Docudays UA знайшли відгук у серці кожного та кожної. Але спершу – майбутнє неможливе без дослідження історії.

Читайте у цьому матеріалі чуттєві спогади про видатних особистостей, пов’язаних із фестивалем, та про парадокси документального кіно.

Який найяскравіший спогад вам одразу спадає на думку, коли вас запитують про історію фестивалю? 

Кожен спогад фестивалю для мене – це люди, яких я не можу забути. Був 2008 рік, може, 2009. Тоді активно над підготовкою фестивалю в Києві працювала команда з нині покійним продюсером Андрієм Матросовим. Я ходив за кулісами Будинку кіно і побачив у залі двох волонтерок-близнючок – Оксану та Марину. Вони тоді були зовсім молоді і я запам’ятав їх хвостики. Я заліз на драбину і допоміг їм розвісити банер. Вони були дуже активними волонтерками, всім цікавилися, а потім, вже у 2018 році, вони вручали призи переможцям фестивалю як визнані режисерки. Я дивився на це і пригадував «хвостики біля драбини». Досі уважно слідкую за творчістю сестер Артеменко – вони знімають чудові фільми, пишуть сценарії та беруть участь на міжнародних фестивалях. Це для мене символ того, що коли у людей є багато бажання та натхнення, вони можуть досягти вершини. Це відображає Docudays UA. 

Оксана та Марина Артеменко на Docudays UA у 2019 році

Також я із захопленням згадую координатора з Кривого Рогу, відомого еколога, правозахисника, керівника криворізької «Просвіти» Миколу Івановича Коробко. Він був дуже скромною людиною попри його статус – настільки, що навіть нікому не розповідав, що був депутатом Верховної Ради України першого скликання. Частина нових регіональних координаторів/-ок навіть не підозрювала, що цей «дідусь», який завжди дуже детально про щось допитується, уточнює – справжній герой, який не поступається силою духу тим, кого ми бачимо в документальних фільмах.

І одного вечора, на зустрічі регіональних координаторів, я попросив Миколу Івановича побути з нами на вечірніх «посиденьках», хоча він був дуже скромним і хвилювався за те, як почуватиметься у колі «молодих». І я кажу всім: ви знаєте, хто наш колега? Це живий герой, народний депутат України першого скликання, який виграв вибори в Кривому Розі у 1990 році, член Народної Ради, який голосував за Акт проголошення незалежності України. Треба було бачити паузу. Всі питали: «Тобто як? Микола Іванович? Той, до якого ми всі звикли?». Я би сказав, що ця людина може слугувати зразком народного обранця. Він переймався тим, як живуть його сусіди, як живе його місто. Відстоював свою візію захисту прав людини та нашої природи. 

Микола Іванович Коробко – один із перших творців Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини

А як у вас все починалося з Мандрівним фестивалем?

Спершу я долучився до Docudays UA, це був 2007 рік, Будинок кіно. Туди мене запросив покійний Ілля Фоменко. Тоді я познайомився із Геною та Ігорем Кофманами, бачив представників УГСПЛ та фонду «Відродження» з якими перетинався раніше, але не на кінофестивалі. Членом журі був Максим Буткевич, наш колега, правозахисник та військовослужбовець, який нині перебуває у російському полоні. Того року на фестивалі нагородили стрічку Віктора Дашкевича «Феміда, жінка легкої поведінки», яка рефлексує проблеми судової системи в тоталітарній державі. Пам’ятаю, що вже тоді йшла розмова про створення Мандрівного у моєму регіоні і розвиток діалогу про права людини. Ми робили спробу і в 2007, але у невеликому колі глядачів та глядачок. Цікаво, що діти, які народилися у ті роки, сьогодні вже стали шанувальниками та шанувальницями фестивалю. Для мене це був старт співпраці з Docudays UA, а вже у 2008 я в Тернополі показував фільми з програми Мандрівного спільно з Олександром Степаненком – нашим багатолітнім другом та партнером з Чортківської ЕГО «Зелений світ».Не можу не згадати про Аллу Тютюнник. Уявляєте – в далекому 1988 році ти читаєш у журналі її повість «Далі польоту стріли», захоплюєшся текстом, а через 20 років стаєш її партнером по фестивалю! 

Як пройшов перший фестиваль на Тернопіллі? Що цікавило аудиторію? Про що ви говорили тоді?

Ми мали досить непогані стартові умови. Тоді я працював заступником директора Центра дозвілля і молодіжних ініціатив імені Довженка – це колишній кінозал. Проблем з приміщенням не було.

Там періодично проходили покази фільмів здебільшого на некомерційній основі. Було таке, що весь зал на 300 людей наповнювався, а були і четверо-п'ятеро відданих шанувальників та шанувальниць. З перших показів Мандрівного було небагато українських фільмів – один-два. Глядач хотів українське документальне кіно. І ми стрімко у цьому розвивалися. Сьогодні конкурс на DOCU/Україна просто шалений. Мова йде і про фільми, в яких я згодом особисто брав участь у створенні («Марія», «Барс.Незакінчена справа», «Прифронтове життя», «Росохацька група»). Ми здійснили в Україні просто гігантський прорив документального кіно взагалі і про права людини зокрема. 

Володимир Ханас на правозахисній акції, з архівів героя

Як Мандрівний вплинув на рішення у вашій професійній сфері, можливо, в особистому житті?

У 2016 роц, колишній Голова Тернопільської кінокомісії зателефонував мені і запропонував долучитися в якості експерта до його інституції. Це сталося завдяки фестивальному досвіду. Відтоді мені почали приходити запити на консультації щодо кіно не лише з України, а й з інших країн. За певний час я очолив Тернопільську кінокомісію. Мандрівний – це колосальний досвід як професійний, так і особистий. Практично, у Docudays UA можна навчитися всьому, було б бажання. Не побоюся цього слова це – «елітний кіно-університет». Також фестиваль має сильний комунікаційну мережу, яка є важливою для всієї української індустрії кіновиробництва. Врешті, його люди – це те, що неможливо нічим замінити. 

Мені доводилося просувати кілька документальних стрічок і у цій справі дуже допомогли контакти фестивалю, фахівці та фахівчині, які давно працюють в цьому напрямку. Вони не просто знають свою справу, а враховують для показів навіть опцію «як змінюється настрій директора кінотеатру чи завуча школи». Насправді – це фантастика, коли ти маєш можливість робити свою справу і поєднувати це з Мандрівним Docudays UA. Найкраща робота – це «високооплачуване хобі».

Розкажіть, будь ласка, про ваш Мандрівний під час Майдану – як це було?

Афіша Docudays UA 2013 року, з фонду пам’яток фестивалю Володимира Ханаса

Інколи фільм «потрапляє в історію». У продюсерській спільноті ми завжди намагаємося розгадати секрет успіху різних стрічок, але часто трапляється щось непередбачуване. Ми жартуємо, що інколи треба, щоб «на вас працювали таємні сили, яких ви не знаєте».

Під час Майдану сталася напів-анекдотична ситуація саме про це. Ми готувалися до Мандрівного, мали перелік фільмів. Один із найбільш резонансних був про маєток Януковича у Межигір'ї . Ми розпочинали у жовтні. Потім стали відбуватися дивні речі у різних регіонах: скасування, «замінування» у Франківську, сутички з СБУ та місцевою владою.
Ми відбули Мандрівний на Тернопіллі до подій на Майдані, а взимку наші колеги, колежанки, активісти, активістки , волонтери, волонтерки вже всі були у Києві. 

Цікаво, що в кінці грудня один мій знайомий поліцейський сказав: «Знаєш, мені з Києва перекинули такий фільм, він заборонений, ну, якщо тобі треба – я покажу». Потім з’ясувалося, що це той самий фільм «Межигір’я» з альманаху «Відкритий доступ». Його передавали один одному під знаком таємниці, хоча на нашому фестивалі це можна було прийти і побачити у вільному доступі. 

Що для вас змінилося після подій Майдану?

У 2014 му році я повернувся з Криму, де був більше 2 тижнів керівником моніторингової групи по спостереженню за так званим «референдумом». Після того я на день приїхав на Форум євромайданів в Умані. Потім  завітав на фестиваль Docudays UA. Ми тоді вели багато дискусій про долю Криму. У березні в нас була пресконференція на УНІАН і ми не могли усвідомити та сказати вголос, що почалася війна. Тобто було певне бачення, відчуття, розуміння, але детально ми не могли сформулювати. Ми сподівалися на міжнародне право, впливи. Ми визначили, що це підлягає конвенції ООН про захист населення в умовах війни, а саме «часткова окупація». Але говорити про конституційні права і свободи людини – це було нереально. Право було тільки в людини з автоматом. 

Тоді ми усвідомили сутність багатьох документалістів/-ок з російськими паспортами, які з задоволенням приїжджали в Україну, у тому числі на Docudays UA. І їм тут подобалося, вони тішилися, але в 2014 році велика частина цих «громадян» просто не зреагувала, а з початку повномасштабного вторгнення, власне, дуже чітко проявила свою позицію. Для нас більше немає місця для «неоднозначності» у питанні того, хто ворог і які права ми захищаємо. 

Розкажіть, будь ласка, про 2022 рік для вас. Він змінив кожного та кожну. Чому попри всі труднощі, невизначеність ви продовжили проводити Мандрівний?

Володимир Ханас, фото з особистого архіву

Вже в кінці лютого ми допомагали багатьом волонтерським групам, а з  березня фільмували та документували їхню роботу. Вже відтоді у побутових розмовах мене почали питали, чи можу я привезти якесь кіно, щоб можна було подивитися разом? Тому що волонтери перебувають у постійному режимі роботи і час від часу їм необхідно «переключитися». Також показати фільми дуже просили внутрішньо переміщені особи, які намагалися згуртуватися у нових містах, комунікувати. Люди хочуть дивитися на інших людей, пізнавати правдиві історії, рефлексувати.

Також наші захисники та захисниці, як прийнято казати, «на нулі», дуже часто просять прислати щось подивитися «про цивільне життя». Часто вони перебувають там без мережі Інтернету,  тому ми передаємо фільми на флешках. Я це розумію так – для них цінно бачити те, за що вони воюють.

На вашу думку, за 20 років фестивалю – як він вплинув на нас?

У нас вже є глядачі, глядачки та творці, які зростали разом з фестивалем. Тобто це вже «діти докудейзу», «онуки докудейзу». Це ті, хто з волонтерів/-ок стали режисер(к)ами, продюсер(к)ами. Якщо це не успіх, тоді що? 

Ба більше, ми спостерігаємо зміни і у правозахисній сфері. У Тернополі ми з 1991 року проводимо нобелівські читання. Раніше найбільші дискусії були про два питання: коли премію отримають представник чи представниця України? І друге – чому так мало жінок у призерках? Коли «Центр громадянських свобод» та його голова Олександра Матвійчук отримали Нобелівську премію миру, я сказав, що :«Ми можемо закривати наші читання, тому що результат відбувся». Та сама Саша, активістка, героїня фільму Сергія Лисенка «Євромайдан SOS» зі створеного Docudays UA альманаху «Енциклопедія Майдану»! Я писав на 35-річчя Олександри листівку і відмітив, що :«Нарешті питання, кого я бачив би майбутнім Президентом України – для мене вирішено!».

Якщо говорити пафосно, то Україну світ знає завдяки нашому документальному кіно.Так, його не вистачає. Так, треба працювати, так, варто шукати ресурси, але це те, у чому нас пізнає світ і тому трудитися на міжнародному ринку, «возити» наші різні – наголошую, різні документальні фільми в інші країни надзвичайно важливо. 

Яким ви бачите «образ майбутнього» для Мандрівного? 

Робота над сквером Docudays UA, фото з особистого архіву

У Дубівцях росте сквер Docudays UA. Цього року там вже з'явилися перші горіхи. Йому треба ще років п'ять, щоб вже створювалася тінь від дерев, ми там поставимо лавки, а на гору навпроти приїде такий, знаєте, трейлер з великим банером для кіноекрану. І ми будемо сидіти там, за п'ять років я ще трошки старший стану, будемо дивитися кіно і говорити. Весь світ вітатиме нас з 25-річчям, а ми будемо сидіти у затишному сквері Docudays UA й насолоджуватися. І буде там можливість дивитися фільми людям різного віку – від 4-х місяців, бо моїй онуці зараз 4 місяці, і до тих, кому вже більше 90 років. 

Також будуть стояти черги людей, які приїдуть в Кременецький краєзнавчий музей для того, щоб здати свої матеріали у збірки Мандрівного фестивалю. Наш архів буде невпинно наповнюватися новими талановитими здобутками.

Ну от такий мій «образ майбутнього» для Мандрівного Docudays UA – технологічний і, звичайно, мирний, переможний. 

Розмову записала Ксенія Опря.

20 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Посольства США в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відображають погляди урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.