Мандрівний Docudays UA на Полтавщині щороку організовує у регіоні не лише перегляди сучасного документального кіно про права людини, а й живі розмови — чесні, непрості, часто болісні. Саме такою стала зустріч після показу фільму «Де мій бронік?», на який до Полтави завітала режисерка Дар’я Пенькова разом із родиною — бабусею, дідусем і тіткою. Їхня присутність створила особливу атмосферу близькості й довіри. А сам фільм у цій спільній присутності зазвучав ще глибше та багатошаровіше.

Як народжувалася історія фільму

Дар’я Пенькова — режисерка й операторка родом із Дружківки на Донеччині. Ще до початку повномасштабного вторгнення вона знімала короткі документальні історії, переважно як операторка. Однією з перших таких робіт стала стрічка про її власну родину — про повсякденне життя в невеликій, затишній Дружківці, про прості радощі й буденні турботи.

У 2022 році, коли війна перейшла у нову фазу, Дар’я вирішила повернутися до цього задуму. Їй було важливо продовжити фіксувати життя рідних — уже в прифронтовому місті. Але реальність, як це часто буває в документальному кіно, втрутилася й змінила початковий сценарій.

На вокзалі Дар’я випадково зустріла Андрія — давнього друга, з яким раніше працювала над іншим фільмом. До війни він займався велоспортом, і саме як спортсмен став героєм її камери. Після ж кількох років війни Андрій повертався на позицію вже як військовий — після поранення. Він був іншим: стриманішим, дорослішим, водночас дуже вразливим. Саме з цієї зустрічі й почалася історія, яку режисерка згодом назве такою, що «почала писатися сама».

Первинний задум — фільм про родину — залишався важливим, але історія Андрія, його стосунки з побратимами, спроби втримати внутрішній баланс між фронтом і домом, сумніви та розгубленість після поранення поступово стали стрижнем майбутньої стрічки.

Невидима війна

Під час показу в залі панувала тиша. Глядачі уважно вдивлялися в екран, прислухалися до пауз і до тиші між словами. У фільмі немає батальних сцен чи героїзації війни. Натомість є спроба показати те, що зазвичай лишається поза медійним образом війни — інше життя, інтимне й крихке.

Це історія про взаємодію цивільних і військових у їхньому буденному вимірі: де турбота межує зі злістю, любов — із тривогою, а звичайні розмови про побут перетворюються на дзвінки з фронту. Особливо глядачів зачепила сцена зі зниклим бронежилетом — саме той момент, із якого й походить назва стрічки. У цій сцені, як і в усьому фільмі, реальність виявляється настільки промовистою, що не потребує жодних режисерських підсилень.

Фото: розмова з режисеркою Дар’ю Пеньковою після показу 

«Я не вкладала спеціальних сенсів у кожну сцену, — зізналася Дар’я під час обговорення. — Кожен побачив у цьому фільмі щось своє. І для мене це найцінніше».

Розмова після фільму — щира й відверта

Після показу відбулася довга і тепла розмова. Глядачі питали і про особисте, і про роботу з військовими, і про те, що залишилося поза кадром. Багатьох цікавило, як режисерка наважилася показати настільки близькі моменти й дозволити глядачеві підійти так близько до внутрішнього світу людей, яких вона знімає, — тим більше власних рідних.

Фото: Дар'я Пенькова на показі свого фільму "Де мій бронік?"

Присутність родини Дар’ї зробила цю зустріч ще більш неформальною. Глядачі могли не лише побачити героїв поза кадром, а й відчути, що ця історія не завершується разом із фінальними титрами — вона триває тут і зараз, у реальному житті.

І саме в таких зустрічах — живих, чесних, діалогових — документальне кіно набуває свого справжнього значення. Мандрівний Docudays UA на Полтавщині цього разу ще раз нагадав: реальність часто сильніша за будь-який сценарій, якщо їй дозволити прозвучати.

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.