У дискусії «Побачити своє. Деколонізація через локальну історію і пам’ять» взяли участь Марія Тахтаулова, історикиня, PhD, координаторка Харківської топонімічної групи, керівниця відділу Українського інституту національної пам’яті, та історик Антон Лягуша, академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Київської школи економіки. Модерувала дискусію директорка правозахисного департаменту ГО «Докудейз» та журналістка Анастасія Багаліка. Вони обговорили, чому змінити табличку недостатньо, як через локальну історію люди повертають собі право говорити про минуле власними словами та чому деколонізація не має перетворюватися на створення однієї «правильної» історії України.

Деколонізація в Україні не обмежується механічним перейменуванням вулиць і демонтажем пам’ятників. Це процес переосмислення власного минулого — складного та неоднорідного для різних регіонів. Через різну тривалість перебування в імперіях, специфіку мовної ситуації, міської культури та досвіду насильства різні регіони проходять деколонізацію з неоднаковою швидкістю та інтенсивністю:

«Деколонізація може відбуватися одночасно на різних рівнях: простір, інституції, освіта, музеї, особливо коли ми говоримо про імперськість. Це боротьба і конфлікти пам'яті, родина, міська ідентичність, врешті, публічний наратив», — відзначає Антон Лягуша.

За словами історика, деколонізація — «не процес уніфікації історичної пам'яті», а можливість різним регіонам переосмислити власне минуле поза імперською рамкою. Це вимагає двостороннього руху — законної рамки та публічного діалогу суспільства. Така синергія перетворює деколонізацію з адміністративної процедури на глибший процес деколонізації свідомості.

Антон Лягуша, академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Київської школи економіки

Для публічного дискурсу навколо деколонізації також є важливим не втратити нюанси та відмовитися від спрощення історії та персоналій: не кожне ім'я треба викреслити з історії, але не кожне ім'я має залишатися на постаменті. 

«Одна справа — глорифікація, публічне вшанування і так далі. Інша справа — дослідження і чесний діалог у суспільстві щодо окремих особистостей», — зазначає Марія.

Історикиня наголошує на необхідності досліджувати кожен конкретний випадок, а не механічно прибирати все, що пов'язане з Російською імперією чи радянським періодом. Як приклад, вона наводить постать Дюка де Рішельє, який, попри належність до імперської доби, зробив значний внесок в економічний розвиток Одеси. Інший приклад стосується героїв Другої світової війни: якщо йдеться про місцевого військового, який безпосередньо захищав свою громаду, особливо якщо його родина мешкала там упродовж багатьох поколінь, то вулицю, названу на його честь, не можна перейменувати в межах чинного законодавства.

Як координаторка Харківської топонімічної групи, Марія розглядає приклад деколонізації Харкова як міста зі своїм специфічним суспільним і культурним контекстом. Хоча перші кроки зі зміни топоніміки відбувалися ще наприкінці 1980-х, системний опір місцевої влади та значної частини містян залишався високим протягом десятиліть. Втім, повномасштабне вторгнення Росії стало потужним каталізатором суспільного переосмислення, і саме топоніміка виявилася дієвою точкою входу у процес перевідкриття спадщини. Показовою є історія перейменування вулиці Григорія Сковороди, однієї з центральних вулиць у Харкові, що раніше мала назву Пушкінської: ще у 2022 році мер Харкова захищав стару назву, але після чергового ракетного обстрілу вулиці у 2024 році сам виступив з ініціативою перейменування. 

«Через таку доволі утилітарну річ, як назви вулиць, ми звертаємося до більш глибинних шарів і, таким чином, досліджуємо і віднаходимо себе, бачимо своє, яке нам колись було заборонено бачити з колоніальних причин», — коментує Марія. 

Марія Тахтаулова, керівниця відділу Українського інституту національної пам’яті

Зміна назви вулиці змушує людину запитати: хто це взагалі? Коли мешканці починають запитувати, хто ці люди, вони звертаються до музеїв, дізнаються про українську культуру, відкривають для себе власну історію. Наприклад, коли у назвах харківських вулиць Лермонтов і Чайковський поступилися місцем Майкові Йогансену та Миколі Семенку, це підштовхнуло харківʼян/-ок відкривати для себе діячів Розстріляного відродження.

Соціологічні дослідження громадської думки харківʼян крізь роки дозволяють розглянути деколонізацію не як абстрактну державну кампанію, а як зміну суспільного сприйняття: 80% харківʼян у 2008 році підтримували збереження памʼятника Леніну. Нині, за наведеними Марією даними, 64% мешканців сходу виступають за демонтаж маркерів комуністичного тоталітарного режиму, що корелює із загальною статистикою підтримки таких змін загалом в Україні — 70%.

Процес деколонізації України безумовно триває та лише набирає обертів, але є дуже далеким від завершення — навпаки, як резюмує Антон: «Ми тільки на початку процесу деколонізації». Тож як громадська ініціативність, так і інтелектуальний внесок у переосмислення історії є необхідними для подальших кроків у деколонізації просторів України та свідомості українців.

Чільне фото: архів Го «Докудейз».

23-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обовʼязково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.