Як прості речі стають найміцнішими внутрішніми опорами: показ фільму «Апокаліпсис вчора, сьогодні, завтра і післязавтра» в Ужгороді
Як прості речі стають найміцнішими внутрішніми опорами: показ фільму «Апокаліпсис вчора, сьогодні, завтра і післязавтра» в Ужгороді
Чи дійсно апокаліпсис буде завтра і післязавтра, чи варто обмежитися розмовою про сьогодення? В Ужгородському Університеті третього віку відбулася розмова про часто конфліктне, але водночас невідʼємне співіснування світла й темряви у контексті документального фільму «Апокаліпсис вчора, сьогодні, завтра і післязавтра» Анастасії Бонадиги.
На початку зустрічі координаторка 23-го Мандрівного Docudays UA на Закарпатті Марія Симкович ознайомила присутніх із загальною темою цьогорічного фестивалю — «Прості конструкції» та запросила подивитися на звичні речі й суспільні явища під новим кутом.
Продовжила розмову про доступність культурних подій Леся Носенко, партнерка фестивалю, представниця організації «Мрія в дії». Вона розповіла про важливість створення умов, за яких кожна людина, незалежно від своїх потреб, може долучатися до культурного життя та бути повноцінним учасником/-ицею суспільства.
Невизначеність та шлях до вибору
Стрічка переносить глядачів у Нікополь — місто, яке щодня потерпає від ворожих обстрілів і розташоване на березі зневодненого Каховського водосховища. Попри постійні атаки, руйнування енергетичної інфраструктури та щоденну небезпеку, у центрі історії залишається Богдан. Він знаходить власний шлях до внутрішньої сили у вірі. Його рішення залишатися вдома — не просто відмова від евакуації, а свідомий вибір, який потребує щоденної внутрішньої праці.
Перегляд викликав жваву й подекуди емоційну дискусію. Серед глядачів та глядачок були як корінні мешканці Закарпаття, так і люди, які переїхали до Ужгорода з інших регіонів України, зокрема, після окупації. Тож всі сприймали фільм крізь власний досвід, переживання та життєві обставини.
Темою обговорення стала розгубленість людей, які залишаються в небезпечних містах. Одна з учасниць зауважила, що чимало людей, подібно до головного героя, не можуть визначитися, чи залишатися вдома, чи виїжджати. Вони живуть у невизначеності, не знають, чого чекати завтра, і поступово втрачають життєвий орієнтир. Часто додатковою причиною залишатися стає відповідальність за дітей або рідних, які потребують догляду.
Фото: учасники та учасниці події.
На її думку, фільм варто показувати школярам уже з 10–12 років, адже документальне кіно допомагає усвідомити реальність війни. Водночас вона наголосила: стрічка демонструє лише невелику частину того, що переживають люди в Нікополі. Повною мірою зрозуміти цей досвід можна лише побувавши там, але, на жаль, не всі, хто залишається, повертаються.
За що триматися в апокаліпсисі?
Неоднозначно сприйняли глядачі/-ки й назву фільму. Одна учасниця визнала її надто песимістичною та запропонувала зупинитися на слові «сьогодні», а щодо «завтра» залишити знак питання. На її думку, важливо зосереджувати увагу не лише на болю, а й на світлих речах, моделювати майбутнє, у якому є надія. Адже постійне закарбовування зневіри та безнадії може бути не менш руйнівним, ніж зовнішні обставини.
Водночас інша учасниця вважала важливим саме показувати біль і масштаби руйнувань. Режисерка демонструє, скільки людських життів уже знищено війною і скільки ще можуть бути скалічені. На її переконання, люди мають бачити цю реальність, а не відвертатися від неї.
Окремо говорили про віру як джерело внутрішньої опори. Одна зі слухачок поділилася:
«Ми сьогодні говорили про опори. От для мене опорою є Бог. У фільмі це також прослідковується. Зокрема, опорою є любов: багато кадрів було про тварин, і в тих моментах, де хтось про когось дбав, ниткою проходить підтримка через любов, яка є в кожній людині».
Вона також звернула увагу на присутність у фільмі турботи, взаємодопомоги та підтримки. Незалежно від релігійної належності, людям важливо мати поруч когось, хто підтримає у складну хвилину. Саме людяність і внутрішнє добро допомагають вистояти попри обставини.
Для іншої глядачки особливе враження викликали кадри української природи — море, хмари, незвичайний пісок і простори колишнього Каховського водосховища. На тлі руйнувань ці образи нагадували про красу рідної землі та цінність того, що ми часто сприймаємо як належне.
Фото: учасники та учасниці події.
Особливо зворушливим стало свідчення однієї з учасниць зустрічі, яка через війну була змушена залишити рідне місто. Жінка поділилася досвідом трьох місяців окупації, яку пережила разом із лежачою мамою та 14-річною онукою:
«У мене дуже болючі враження. Я була три місяці під окупацією із лежачою мамою та внучкою 14 років. Спочатку була паніка, потім була злість. Я город копала від злості. До мене приходили жінки ховатися в підвал, а я не могла, бо мусила бути з лежачою мамою.
Росіяни з автоматами все перевіряли. Навіть маму мою перекинули разом із диваном. Часто просто тикали автоматом у груди, і ти не знаєш, чи залишишся живою, чи ні. Ми проїхали 67 постів, де нас щоразу перевіряли. А коли проїхали останній пост і почули від військових слова: “Вітаємо в Україні!”, — це було незабутньо».
Ця розповідь стала одним із найсильніших моментів зустрічі. За кадрами документального фільму — не абстрактна історія про війну, а долі конкретних людей, їхні втрати, рішення, страхи та спроби зберегти себе й своїх близьких.
Підсумовуючи дискусію, модераторка зустрічі наголосила, що стрічка говорить про людську стійкість, віру, цінність повсякденних речей і здатність знаходити сенс життя навіть у найскладніші часи. Водночас обговорення показало, що одна й та сама історія може викликати зовсім різні емоції та запитання. І кожен досвід заслуговує бути почутим.
23-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.










