Цього року фестиваль гостював у південних районах Тернопільської області на просторі від Збруча до Золотої Липи. Остання зустріч із фестивалем Docudays UA відбулась 13 грудня у місті Чорткові.

У 2014 році географія мандрів фестивалю Docudays UA розширилася. Відтак, окрім Тернополя, він відвідав Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Монастириський та Чортківський райони: загалом 15 населених пунктів, у яких було представлено біля 30 документальних фільмів.

Завдяки підтримці Docudays UA нашій фестивальній команді цьогоріч вдалося придбати сучасний мультимедійний проектор. Відтепер мандрівний Docudays мав можливість заглибитися – «вглиб провінції». Ми ж отримали можливість працювати незалежно від наявності або відсутності необхідних технічних умов – навіть у найвіддаленіших селах. У тих, до яких дорога не ремонтувалася десятиліттями, яких не дістанешся автобусом, які у ці короткі зимові дні, здається цілком розчинилися у темряві - за завісою туману, дощу, ожеледиці, відключень світла. За завісою байдужості влади – також.

Тож фільми Docudays UA тепер можна було подивитися у неопалюваних клубах та будинках культури, у бібліотеках, котрі роками не отримували нової книжки, у школах, яких не в стані дістатися шкільний автобус, які опинилися перед перспективою остаточного закриття.

У бачення наших мандрів від початку було закладено – подолання відстані і між населеними пунктами, і між людьми. Не конче швидко дістатися віддаленого кінцевого пункту: за полем, за лісом, за рікою, за розбитою вщент дорогою. Важливо пройти увесь той шлях, уявити як його щодня долають люди: діти – до школи й назад, хворі і немічні – до найближчої аптеки, розсіяні по світах – до забутої батькової хати.

Мандри неодмінно повинні передбачати подолання перешкод на шляху до людей. Ми приходимо до них – всупереч дорозі, заметеній снігом та вкритій ожеледдю, автобусу, що не вийшов у рейс, сотні буденних дрібниць, що перешкоджають нашій зустрічі. Мандри повинні передбачати хоч би тимчасову відмову від комфортної буденності. Лише за такої умови вони – справжні.

І для нас важливо не лише покрутити той чи інший документальний сюжет. Але й виокремити з натовпу небайдужі людські обличчя, викресати іскру цікавості, зав’язати розмову, достукатися до думки і серця. Отже – знайти друзів, причому не конче серед однодумців.

Важливо, щоб після перегляду фільму люди хотіли не лише побалакати. Тому що балакати можна багато, і з приємністю, але у світі у цей час нічого не зміниться. А ще й піти і зробити добру справу: відмовитися бути співучасником зла, мовити ближньому добре слово, допомогти нужденному, посадити дерево, прибрати чужу могилу, створити організацію, врешті-решт стати лідером у своїй громаді. Згадаймо великого Швейцера: «Справжня етика починається, коли закінчуються розмови…»

Сподіваємось, наші цьогорічні мандри від Збруча до Золотої Липи таки були справжніми.

От наприклад, КРИВОЛУКА

Це село загубилося серед родючих подільських чорноземів. Родючіших у Чортківському районі – загалом не бідному добрим полем – просто не існує. Але споконвіку щедра земля у незалежній України чомусь не дає достатку і впевненості у завтрашньому дні тим, хто працює на ній. Зрештою, з Криволукою ми вже знайомилися - ОТУТ.

У початкових класах Криволуцької школи нині навчається шестеро діток. Коли підростуть, їх чекатиме дорога через поле, до сусідньої Палашівки – переважно пішки, адже рейсовий автобус тут курсує рідко і не завжди регулярно. Навчаючись у старших класах, змушені будуть діставатися неблизького таки Джурина. Шкільному автобусові до Криволуки доїхати непросто, як зрештою й машині «швидкої допомоги». Адже історичний, каменем викладений шлях, що веде з Палашівки, за століття розбили дощенту.

Певний час перспективи збереження школи у Криволуці видавалися примарними. Але сільська громада продемонструвала згуртованість і розуміння того, що після закриття школи безнадія вже цілком оволодіє селом. Що місія сільського вчителя значно вагоміша, аніж лише навчання кількох дітей. Допоки вчитель є на селі, допоки дзвенять тут дитячі голоси – у села є майбутнє…

У прагненні зберегти початкову школу підтримав людей Палашівський сільський голова, Нестор Слободян. Врешті-решт громада не дала добро на її закриття, а без її згоди такий крок, згідно закону «Про загальну середню освіту», поки що є неможливим.

Нині у школі тепло і затишно: будівлю у довоєнні часи було зведено на совість, кахельна грубка все ще добре гріє – так що діти аж розрум’янилися! На свою вчительку, Ганну Володимирівну Василишин, дивляться як на богиню… Люди, що зійшлися до школи на зустріч із фестивалем, радіють тому, що хоча б найменші учні не змушені ходити до сусіднього села під дощем, снігом та вітром: «Ще б автобус нормально курсував – і вже можна жити !…»

Цій аудиторії Docudays UA запропонував фільм польських документалістів «Галерея Ади» - зворушливу історію про те, як по суті одна-єдина людина може протистояти культурній деградації села та засобами мистецтва відроджувати в людях: і почуття гідності, і розуміння краси рідного краю.

БІЛИЙ ПОТІК

Це село – одне з наймальовничіших у районі. Положене у ярку річечки Білої, воно зачаровує з першого погляду. Тут все милує око: і природний ландшафт, і пам’ятки архітектури. Тут хочеться радіти і бачити довкола усміхнених людей, коли вони вам скажуть своє звичне: «Такої краси, як у нас, і у Карпатах не побачите!»

Та от двері Біло-Потоцької школи у нинішньому навчальному році зачинилися. Згоди сільської громади на закриття школи ніхто не питав, але Ридодубівська сільська та Чортківська районна ради заплющили на те очі, вдаючи, ніби нічого не сталося. Як результат, маємо сплеск невдоволення селян. Адже сьогодні початківці з Білого Потоку мусять діставатися школи у сусідніх Ридодубах та Білобожниці. Рух шкільного автобуса незручний для учнів початкових класів. І хоча через село пролягає доволі пристойна як для наших країв дорога, взимку – коли перемете снігом або скує ожеледдю – рух по ній не позбавлений проблем. У чому переконалися й ми у день візиту фестивалю до Білого Потоку: нічний дощ та ранковий мороз перетворили асфальт на суцільне скло. Подолати кілька кілометрів від Ридодубів автомобілем було просто неможливо…

Зусиллями бібліотекарки Наталії Чомко аудиторію зібрали у місцевому клубі, який виявився малопридатним для публічних заходів, особливо взимку. Тут холодно, вогко, давно не ремонтовано. Зрештою, як майже скрізь нині у наших сільських клубах та бібліотеках. Вочевидь влада у нинішній ситуації не в стані утримувати їх: відремонтувати, опалити, обладнати, дати гідну зарплатню працівникам. Який вихід? Або підтримувати клуби зусиллями громади і добровільних благодійників – як то зрештою робили наші прадіди, на початку минулого століття плекаючи у селах осередки «Просвіти». Або суміщати у одному приміщенні роботу сільських закладів культури та шкіл…

Того дня ми зрозуміли, що у Біло-Потоцькому клубі переглянути повноформатний фільм можна лише … у теплу пору року. Але люди прийшли на зустріч із фестивалем,і ми раді були їх вислухати.

Найбільше нарікань, як і очікували, було адресовано владі, яка закрила школу. Наступного року до неї мало б прийти п’ятеро «першачків» - як бути з ними? Як бути з приміщенням школи, збудованим на віки, збереженим у доброму стані, теплим, зручним - цілком ще придатним для того, аби у ньому продовжувалося навчання?

УСТЯ ЗЕЛЕНЕ

Воно ховається за пагорбами, у прегарній широкій долині поміж Дністром та Золотою Липою. У давнину то було торгове містечко, що від 1548 року володіло магдебурзьким правом самоврядування. Тут зводила власні маєтки родовита шляхта: Бучацькі, Сенявські, Язловецькі, Потоцькі… На кінець ХІХ століття у ньому налічувалося дві з половиною тисячі мешканців, серед яких були євреї, русини, німці, поляки. Нині – лише 550, та й третина з них перебуває на заробітках, далеких і близьких. Ясна річ, якщо такі темпи депопуляції збережуться, невдовзі село взагалі може зникнути з карти України.

Устя - одне із найвіддаленіших сіл Монастириського району. У розкладі руху автобусів на автовокзалі обласного центру ви не знайдете жодного прямого рейсу сюди. Від автовокзалу райцентру – один єдиний.

Мандрівний Docudays UA в Устя-Зеленській школі гостював уперше. Школа тут міститься у міцній кам’яниці, зведеній ще за цісаря Франца Йосипа І. Вже те, що у ній з’явилася нова людина, а назва села значиться у афіші міжнародного кінофестивалю, придавало певну святковість тому холодному листопадовому ранкові. Старшокласники дивилися стрічку «Лізо, ходи додому» - про право дитини на батьківську опіку та творчий розвиток, якого усі заслуговують, але не усі на жаль отримують у реальному житті… Молодші учні проглянули фільм «Південний кордон» - хроніку добрих справ волонтерів Херсонщини, котрі у наш тривожний час намагаються допомогти усім необхідним українському війську.

Директора Устя-Зеленської школи, Михайла Степановича Михайловича, нині найбільше тривожить прогресуюче зменшення кількості учнів, що триває з року в рік. Молоді родини все частіше покидають село. Багато хто щотижня дістається Івано-Франківська, де легше знайти хоч якусь роботу. Якщо у кращі часи шкільна сім’я налічувала більше двохсот дітей, то нині їх навчається лише 49.

Цього року щоправда додалася ще одна дівчинка – з родини біженців з Луганщини. Розмовляє вона наразі російською, але судячи з усього, однокласники вже сприймають її як «свою», рідну, українську. Те що діти зі Сходу та Заходу країни без особливих проблем знаходять порозуміння, не може не тішити – от би й «дорослим» так.

А от добрі надії щодо майбутнього Устя Зеленого наразі вселяють хіба що лелеки, котрі так полюбляють цю місцевість. Ми зауважили, що вершечок даху Устя-Зеленської школи також увінчаний лелечим гніздом.

Завершилися мандри Docudays UA Тернопіллям у Чорткові переглядом фільму «Вітаємо на Фукушімі» про катастрофу на АЕС «Фукушіма». Тема фільму надто актуальна для України, котра за чверть століття не може впоратися із наслідками Чорнобильської катастрофи, натомість має дуже амбітні плани  розвитку ядерної енергетики.

Мешканці японської Фукушіми нині пребувають у ситуації, схожій на ту, яку переживали мешканці українського та білоруського Полісся наприкінці 80-х років. Багато схожого, але багато й відмінностей: у пріоритетах та можливостях влади, у рівні технологічного розвитку, у психології людей.

Фільм представляли гості зі столиці - експерти з питань ядерної енергетики Національного екологічного центру України Артур Денисенко та Тетяна Вербицька.

Фестиваль завершився традиційним відзначенням найбільш зацікавленого глядача документального кіно про права людини. Ним цього року визнано Галину Махомет з Чорткова.

Організатором фестивалю, як і минулоріч, виступала громадська організація ЕГО «Зелений світ» з партнерами.

За матеріалами Олександра Степаненко

Джерело: greenworld.in.ua