Карантинні обставини спонукають шукати та знаходити нові можливості для проведення дискусій та кінопоказів на Мандрівному Docudays UA. В межах фестивалю на Тернопільщині відбувся показ стрічки «Межа» в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE. Подія пройшла у форматі телемосту Тернопіль — Харків та завершилась дискусією з експерт(к)ами. До обговорення стрічки долучились Євген Захаров, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, Володимир Каплун, член Ради та керівник освітніх програм Харківської Правозахисної Групи, багаторічний координатор Мандрівного фестивалю Docudays UA (Харків), Андрій Оленюк, адвокат «EVERLEGAL», «The Washingtron Group» (Чортків, Київ), Олександр Степаненко, голова ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ», член Правління УГСПЛ, координатор Мандрівного Docudays UA у Тернопільській області (Чортків). Модерувала захід Марія Юрчак, історикиня, менеджерка культурних проєктів, журналістка та художниця (Тернопіль). Олександр Степаненко ділиться думками, що прозвучали під час обговорення, та розмірковує про явище популізму.

У дні, коли світ спостерігав за підрахунком голосів на виборах президента США, на Мандрівному Docudays UA на Тернопільщині, переглядаючи стрічку «Межа» Елісон Клейтман, ми опинилися у широкому колі питань, що стосуються не лише американського суспільства. З чим пов’язана криза демократії в США, що роками слугувала зразком політичного устрою? Чи достатньо міцно стоять західні демократії, аби втриматись під натиском новітніх криз та, зокрема, популізму? Де та межа, що відділяє захист інтересів нації від неонацизму? Чи не протопче Стів Беннон, діяльність якого опиняється в центрі подій стрічки «Межа», власну стежку ще й до вищого українського політикуму, як свого часу це зробив горезвісний Пол Манафорт?

Марія Юрчак: На початку стрічки її головний персонаж, Стів Беннон, який на момент зйомок уже пішов з офіційної посади у Білому домі, стверджує, що нацистські концтабори — це не що інше, як ідеально реалізовані дизайнерські рішення. Сьогодні Стів Бенон і сам виступає дизайнером мислення, яке побудоване на стійкому протиставленні себе «їм», «іншим», «не нам». За сучасного розвитку комунікаційних технологій не потрібно будувати табори і стіни між країнами. І без цього можна налаштувати людей проти отих «усіх інших». Чому популістам часто вдається схилити аудиторію на свій бік?

Євген Захаров: Я гадаю, через те, що популізм — це просто. Так само на простих поняттях побудований нацизм, який обіцяв людям «прості» засоби розв’язання складних суспільних проблем. У сучасному світі це також стало трендом: чим більше політики обіцяють, тим більше їм хочуть вірити. Натомість якщо політики окреслюють проблеми в усій складності, говорять про те, що необхідно довго і важко працювати над їхнім вирішенням, вони не здобувають успіху серед виборців. Що ж до ситуації в Україні, потрібно також враховувати високий рівень бідності та низький освіченості серед населення.

Марія Юрчак: Чому ж так складно проголошувати альтернативні ідеї опонентам популістів?

Євген Захаров: Можна проголошувати ідею про необхідність важко і довго працювати, але вона не буде настільки популярною, щоб її носії перемагали на виборах.

Володимир Каплун: Можна відсторонено дивитися на цю ситуацію, але важливіше розуміти, де припустилися помилок ті, хто вважають, що вони не втратили спроможності реалістично дивитися на речі.

Мене турбує надмірна поляризація думок, за яких діалог та обмін думками на рівних стає неможливим. Ситуація, коли градус полеміки надто високий, зручна саме для популістів та їхніх політтехнологів — вони доводять її до цілковитої профанації.

Можливо, у політичній дискусії, коли сторони перестають чути одна одну, потрібна присутність третьої сторони, неупередженого посередника, який дотримується засадничих принципів, що сформувалися до того, як виникла суперечка. Це, як на мене, є отим ідеальним форматом справедливого суду, якого нам бракує. Ми часто спостерігаємо політичні суперечки, коли сторони ображають одна одну, звертаються по підтримку до «своїх», тоді як сама суперечка відходить від суті предмету. І нікому зупинити її та спрямувати у конструктивне річище. Якби між ними, над їхніми розбіжностями стояв неупереджений суддя, авторитет, «Ваша честь», який зважує аргументи однієї та другої сторони, то і якість полеміки зростала б, і була б можливість досягти в ній якогось порозуміння.

Хто ж може бути таким суддею? Мабуть, люди, котрі не втягнуті у конфлікт позицій, які до того ж володіють високою суспільною довірою, моральні авторитети. Інколи їх справді непросто знайти у своїй країні. Тоді, можливо, — іноземці.

Важливо знаходити й привертати увагу до історичних аналогій з іноземного досвіду. До прикладів розв’язання конфліктів, які безпосередньо нас не зачіпають.

Марія Юрчак: У нас в Україні також присутні ультраправі сили, але, на мій погляд, у нас праві —  окремо, а популісти —  окремо. Як ви гадаєте, наскільки ймовірним є такий сценарій, за якого рука Стіва Беннона та його правий рух дістануться нашої країни? І які політичні сили могли скористатися з його послуг?

Євген Захаров: Історія незалежної України свідчить про те, що праві політичні сили не мають у нас в країні значної підтримки. Але погляди політиків, які зараховують себе до центристів та націонал-демократів в Україні, насправді не надто відрізняються від правих. Чи є у нас поле для діяльності таких політтехнологів, як Беннон? Не думаю. Український виборець більш індивідуалістичний. Його мало цікавлять питання можливих політичних змін у європейських країнах. Хоча за роки, які минули після Євромайдану та початку війни з Росією, відбулися суттєві зміни у настроях наших громадян. Якщо до війни абсолютна більшість не підтримувала членства у НАТО, а підтримка наближення до ЄС не була одностайною, то тепер все інакше. Сьогодні більшість зрозуміла, що в України просто немає альтернативного до євроатлантичної інтеграції шляху. Але це не означає, що в країні немає прихильників протилежного вектору розвитку та повернення до старих радянських практик. Звідси й поляризація настроїв, адже одна частина громадян живе у післязавтра, а інша — у позавчора.

Марія Юрчак: Пане Володимире, пане Андрію, чи правий популізм має майбутнє в Україні та Європі?

Володимир Каплун: Мені здається, що він є нашою реальністю вже зараз. Майже всім українським політичним партіям властиві риси популізму. Політики маніпулюють свідомістю виборців для того, щоб залишатися при владі. Найбільш відомий приклад —  використання мовного питання задля мобілізації «свого» електорату. Це прикро, тому що, по-перше, з цього користають політики, котрі зіштовхують інтереси виборців, а не шукають шляхів згуртування довкола цілей розвитку. А по-друге, це використовує Росія, виправдовуючи власну агресію.

Андрій Оленюк: Сюжет фільму «Межа» підтверджує висновок, що популізм не є ідеологією. Політик-популіст не дає аргументованих відповідей на системні запитання. Він не володіє системою усталених уявлень про те, яким має бути суспільство та як повинні взаємодіяти інституції. Це не що інше, як політтехнологія, набір інструментів для того, аби здобувати владу завдяки маніпуляціям свідомістю виборців. Цей набір інструментів і в Америці, і в Європі доволі традиційний. З одного боку, це мова ворожнечі, гіперболізація «загрози» мігрантів, інших міноритарних груп. З другого — апеляція до традиційних цінностей широких верств населення. Як звернув увагу пан Євген, популізм часто використовує солодку брехню про швидкі та ефективні засоби досягнення щастя для всіх. Але коли ця солодка брехня не призводить до обіцяних бажаних результатів, вкидається другий компонент популізму — пошук винного, цапа-відбувайла. І саме тому політтехнологія популізму небезпечна.

Євген Захаров: Щодо Америки хочу зауважити, що не варто ототожнювати Республіканську партію з популізмом, з оточенням Трампа. У партії є дуже різні люди, які негативно оцінюють дії президента. Одночасно ці люди не підтримують політичний курс демократів. 

Андрій Оленюк: Як же боротися з популізмом?

Олександр Степаненко: Мені здається, що у боротьбі з популізмом важливо підвищувати рівень політичного діалогу: окреслювати проблеми в усій складності, з різних точок зору. Демократія приносить свої солодкі плоди лише у суспільстві освіченому та відповідальному, у країні, яка прийняла набір універсальних цінностей. Суспільство мусить також дозрівати до демократичної форми правління. 

Боротися з популістами можна фактами. Якщо популіст виголошує все те, що хочуть чути його виборці, аби лише здобути владу, протидіяти цьому можна, тільки апелюючи до справжніх проблем і ризиків. Замість шукати ворога важливо говорити про нову солідарність людства у протидії загрозам, яких і без того чимало. Це й економічна нерівність, і трудова міграція, і виснаження природних ресурсів, і глобальна зміна клімату, і тероризм, і локальні конфлікти. Якщо британські політики завзято будуватимуть свій, відособлений від загальноєвропейських реалій британський світ, а французи —  власний французький, то лише у Кремлі аплодуватимуть цій дезінтеграції Європи. Адже вона спричинить послабленню західного світу, який обстоює цінності права, поваги до особистості та культурного розмаїття. Звідси велика відповідальність інтелектуалів та незалежних медіа як можливих арбітрів у політичних суперечках.

На місію Docudays UA як фестивалю неігрового кіно ми також дивимося у цьому контексті. Ми прагнемо формувати критичне мислення, окреслювати реальні проблеми та бачити світ не через рожеві окуляри популізму. Сьогодні важливо не зводити стіни, не поглиблювати межі, а будувати мости між людьми та країнами.