Я юрист, працюю у громадському секторі з 2012 року, тоді надавав юридичні консультації у благодійній організації «Клуб Майбутнє». А свій перший досвід роботи з ГО «Докудейз» отримав через рік з Олександром Букаловим, головою організації «Донецький меморіал», який вже тоді був регіональним координатором Мандрівного фестивалю Docudays UA. Він запропонував показати документальне кіно у жіночій виправній колонії, де я надавав юридичні консультації засудженим. Я спочатку скептично казав: «Та кому те кіно потрібне?». Але допомогти з організацією першого показу погодився. Кіно всім дуже сподобалося, скептицизм залишився позаду. Пригадую, що потім довго обговорювали…

Через деякий час вдалося відвідати березневий фестиваль Docudays UA у Києві. Мене вразила атмосфера, креатив, події! Тоді стало зрозуміло: «Ці люди не просто “про кіно”». І я захотів долучитися до команди.

У 2015 році я створив ГО «Приазовська правозахисна група», того ж року став  регіональним координатором Мандрівного фестивалю Docudays  UA. Тут без смішних ситуацій не обійшлося!  Я тоді ще мало знав про документальне кіно, але воно мені дуже подобалося, тож собі одразу вирішив, що буду для «Докудейз» знімати фільм про те, як я проводжу фестиваль. Взяв звичайну камеру на касети, назвав фільм «Про права людини під гарматами»  і почав фільмувати покази та інші події  у різних регіонах. Хууух, відзняв! Підходжу до колег і таким впевненим тоном кажу: «Треба його показувати на фестивалі!».  Зараз сміюся з цього! І таке було…

Організувати Мандрівний фестиваль на початку було непростим завданням. Адже просто так надавати локації, приміщення та дозвіл на покази у прифронтовому місті чиновники не хотіли. Весь час вимагали офіційні листи. Написали ми їх з десяток! Постійно потрібно було пояснювати, що документальне кіно про права людини – це не щось проти чинної влади, що ми, навпаки, пропонуємо зробити корисне для громади спільно з містом. Зрештою, спільну мову ми таки знайшли.  

Фото з архіву Григорія Курачицького

Перші покази організовував у навчальних закладах, але з часом захотілося розширити аудиторію, почали працювати з колоніями. Потім фестивальними фільмами зацікавилися в поліції, запросили провести події там. Згодом з'явилися  охочі у відділеннях Центру пробації. Так, крок за кроком, щороку кількість локацій фестивалю зростала.

У прифронтовому місті працювати непросто, декілька військових частин, прикордонників, Нацгвардії. І до всіх треба «достукатися», пояснити, про що кіно, щоб пропустили на режимний об’єкт.  Пригадую, як  деякі командири казали, що бійцям не потрібні права, тільки обов’язки. Придивлялися до нас, слухали…  А потім приймали. Якось кінопоказ навіть відвідав генерал, який раніше очолював Донецьку національну поліцію. Люди дуже різні.

До слова, один із військових так зацікавився документальним кіно, що після армії почав знімати любительське кіно. 

Ще згадалося, як у 2016 році ми показували фільм «10 секунд» про обстріли Маріуполя. У Маріуполі завжди були різні політичні погляди , у фільмі  були різні  висловлювання, щодо подій на Майдані і к регіоні. У нас за цей фільм навіть вийшло непорозуміння з деякими глядачами. Деякий час ми дискутували з адміністрацією міста, де проводили показ. Режисер показував як є, і документальні кадри не прибирав. Потім, звісно, дійшли до порозуміння. Всяке було.

Мандрівний фестиваль відбувається тільки восени, а попит на фільми з програми Docudays UA постійний. Отож  минулого року наша організація зареєструвала кіноклуб Docudays UA. Вирішили показувати кіно весь рік, без обмежень. Провели у 2021 році приблизно 20 онлайн та офлайн показів, які відвідали близько 200  глядачів. 

ДО ПОСТРІЛІВ МОЖНА ЗВИКНУТИ

Маріуполь почали обстрілювати з 24 лютого. Тож з першого дня війни і аж до 11 березня ми з сім’єю ховалися від обстрілів та бомбардувань у підвалі. Дехто виїжджав, як тільки почалися обстріли, хтось не наважувався. Нас батьки не пускали, боялися, що розстріляють. Ми вирішили, що якщо не замерзнемо, то вже – як буде.

У перших числах березня вже ніде не було ні світла, ані води, ані газу, але у батьків за містом було менше пострілів, тож ми переїхали до них. У підвал. З часом ти звикаєш до обстрілів, але ніяк не звикнеш до холоду. Весна видалась неможливо холодною. Температура повітря не піднімається вище нуля, а часто були справжні морози. Від холоду неможливо було заснути, ми передрімували ніч уривками.

З їжі було трохи запасів, картопля була, борошна було мало. Я навчився ліпити коржики з тіста і смажити їх на вогнищі, непоганий такий хліб виходить. Змішуєш борошно, воду і сіль, далі ліпиш коржики й одразу кладеш на сковорідку на вогонь. Спочатку – таке собі, а потім звикаєш, нормально.

Гріли воду на багатті, від цього вона страшенно смерділа горілим. Ми не могли пити цей жахливий напій із сажі.  

У нас з дружиною двоє дітей – Анастасії 19 років, Ростиславу 9 років. У Насті хворе серце, тож це стало однією із причин нашого рішення виїжджати. На вулиці тепліше не ставало, почали закінчуватися свічки, світла ставало щоразу менше, на щастя, мали запаси ліків в окупації, але де б ми їх брали потім?  Від цілодобового холоду діти почали замерзати і хворіти. У нас не було вибору, потрібно було виїзджати.

Зв’язку в нас не було, але я мав телефон, який заряджав з машини, і навушники, які служили антеною. Піднімаєш провід трохи вище – російське радіо, на 20 см нижче – ловить українське. 10 березня зранку почув по радіо, ніби Зеленський сказав, що є якийсь коридор. Потім зустрівся з друзями і вирішили ризикнути й того ж дня виїхали. Рухалися колоною із семи машин, дорослі, діти – всі знайомі. Щоб менше розходувати палива, якого не було і привертати увагу, я залишив свою більшу машину і взяв у родичів маленьку непомітну машину. У ній хоч трохи нарешті зігрілися.

МИ ПОЧУВАЛИСЯ, ЯК У ДЖУНГЛЯХ

Дорогою нас постійно зупиняли на блокпостах, перевіряли документи. На одній з доріг посередині стояв танк, аж раптом з нього – постріл! Мій син, який сидів на задньому сидінні, дуже злякався. 

Потім ми дізналися, що нас ще не так дуже перевіряли, як тих, хто виїжджав після нас. Тоді на блокпостах  вже почали шукати військових. 

Насправді ми не знали, куди їдемо, в нас не було зв’язку, ми просто зібралися і поїхали. На блокпостах питали: «Куди ви їдете? Все одно скоро  повернетися в Маріуполь». 

Про те, що моє житло вщент зруйнували, я дізнався вже за 15 кілометрів від дому, під обстрілами. Дзвонить сусід: «Під твоїм гаражем впала бомба. Будинок повністю згорів, в гаражі ворота влетіли в задню стінку!».

Дорогою телефонували всім знайомим, але хтось вже виїхав за межі України, а хтось просто не хотів нас прийняти. Лише випадкова знайома нас прихистила. Кілька років тому доньці робили операцію на серці, там в палаті з нею лежала одна жінка. Після якоїсь вже десятої чи двадцятої відмови дружина згадала про неї, вона із Запоріжжя. Зателефонували, нас прийняли, ми переночували. Далі поїхали до Дніпра, а там зовсім інше місто. Немає блокпостів, до яких ми звикли. Звичайне мирне життя. Дніпро нас прийняло, тут поки й живемо..

Взагалі, впродовж усього періоду окупації та втечі звідти ми відчували дуже нетиповий страх – він не полишав нас ні на хвилину. Думаю, це, мабуть, схоже на страх у джунглях – ти не знаєш, звідки та в який момент на тебе можуть напасти, ніде не почуваєшся в безпеці. Моя донька досі здригається, коли чує грім від грози.

ВТІКАЧАМ З ПЕКЛА БАГАТО РЕЧЕЙ НЕ ТРЕБА 

Ми з сім’єю практично нічого не взяли з собою. Тоді думали, що повернемося і заберемо. Навіть одягу не мали. Я взагалі виїхав у спортивних штанях.

Адаптуватися до життя у Дніпрі нам допомогли маріупольці, які приїхали сюди раніше. Вони заснували хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя», де можна отримати різну гуманітарну допомогу. Та й втікачам з пекла  насправді не дуже багато треба. Після всього ми цінуємо дуже прості речі. А великі бажання, плани і мрії, мабуть, з’являться вже після війни, коли повернемося додому.

Із перших днів у Дніпрі я допомагав таким, як я. Розвантажував фури з гуманітаркою, щодня зустрічали до 300 сімей з гарячих точок. Люди приходили за продуктами, отримували їх, але не поспішали розходитися. Із розмов з цими людьми я зрозумів, що їм дуже потрібне спілкування. Щира розмова, розуміння, що ти не один, допомагає нам не втрачати запал до життя і відчувати, що нас розуміють. Людям зараз просто необхідно відчувати свою приналежність до спільноти, мати, кому розповісти свою історію, пережити спільний біль, отримати надію на майбутнє. 

Із досвіду Мандрівного і нашого кіноклубу в Маріуполі я знаю, що документальне кіно та розмова після нього і згуртовує, й підтримує, й дає сили жити, вірити й надіятися. Тому згодом у Дніпрі організував перший кінопоказ для переселенців у палатці. Зробив зі звичайних піддонів лавочки, поставив ноутбук, колонки… Людям сподобалося, вони приходять, дивляться хороше кіно, спілкуються, чекають нових фільмів.

Фото з архіву Григорія Курачицького

Ще один хаб – Little Mariupol, до якого я долучений, також організували маріупольці. У Little Mariupol є дві зали та кав’ярня, власник якої також з Маріуполя. І в цьому центрі ми теж проводимо кінопокази. 98% людей, які відвідують заходи, – це переселенці. Також проводяться виставки картин, аукціон для допомоги переселенцям, зустрічі, різні івенти, також залучений психолог. 

Нещодавно організував кінопоказ для дніпрян, ми дивилися фільм «Боротьба Джамали». Кожного разу, коли проводжу подію, то спершу запитую: «А ви знаєте, що таке “Докудейз”?».  Якщо не знають, то починаю знайомити, розповідати про фестиваль у Києві, про Мандрівний, про документальне кіно, про права людини. 

Влітку дивилися документальний фільм «Абетка» з дітьми переселенців. Після перегляду довго обговорювали події з фільму та порівнювали їх зі своїм життям у підвалах. Співчували героїні фільму, яка не мала можливості навчитися читати й почала ходити в школу разом з дочкою. Говорили про те, що ніколи не треба здаватися, а треба вчитися долати перешкоди. Слухаю дітей і відчуваю, що робота з ними саме зараз – це надзвичайно важливо, їм дуже потрібні чесні розмови з нами про справжні цінності, про силу духу, про перемогу і про майбутнє.  

Записала Христина Біляковська