Вікно у «Фортецю Маріуполь. Орест» – згусток суті 2022 та повернення правди. Як пройшов фінальний показ Мандрівного Docudays UA на Львівщині

Вікно у «Фортецю Маріуполь. Орест» – згусток суті 2022 та повернення правди. Як пройшов фінальний показ Мандрівного Docudays UA на Львівщині

01 грудня 2022

«Фортеця Маріуполь» – серія документальних фільмів, змонтованих на основі відеодзвінків кінорежисерки Юлії Гонтарук до воїнів «Азовсталі». Юля конструює образи захисників Маріуполя, переплітаючи їх з хронікою довоєнного життя та відео, що їм вдається зафільмувати у місті-фортеці. «Орест» – відеоісторія про Дмитра Козацького, пресофіцера «Азову». Дмитро не бере до рук зброю – його зброя слово та зображення. Саме очима та вухами пресофіцера світ побачив оборонців «Азовсталі». Стрічка про Ореста стала завершальним показом цьогорічного Мандрівного Фестивалю Docudays UA на Львівщині. Перегляд фільму та дискусія за участі режисерки Юлії Гонтарук та самого Ореста, відбулись 22 листопада у приміщенні Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки. Медераторкою розмови була Ірина Старовойт – поетка, есеїстка, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету.

 

Світло-зелена кімната бібліотеки вщент забита людьми. Стіни – частина показу. З кількох фото на них дивляться новітні герої – захисники Азовсталі, сфотографовані Дмитром в найскладніші моменти. Поранені, змучені та голодні – проте незламні. Посміхаються зі світлин так, ніби їхнє життя не висить на волосинці. Під фото акуратно розкладені артефакти війни – уламки російських ракет і снарядів.

 

Дмитру Козацькому з позивним «Орест» – 27. З них 3 місяці він пробув в оточенні, а 4 – в полоні. Зараз Орест на свободі, а на зв’язок виходить з Нью-Йорку – там презентує ще один фільм про Маріуполь для американської публіки.

 

Поруч з ним у зум-віконечку і режисерка Юлія Гонтарук. Юля з перших днів була дуже близька до всіх подій на Азовсталі, шукала способу хоч якось допомогти цивільним та військовим осадженої фортеці.

 

Для Юлії Маріуполь став «другим містом після Києва». 24 січня 2015 року росіяни вперше обстріляли квартал Східний в Маріуполі – про це режисерка зняла свій дебютний фільм «10 секунд». З того часу приїздила до приморського міста постійно.

 

«Я слідкувала за Азовом, і знімала їх впродовж семи років. Коли Маріуполь взяли в облогу, зрозуміла – всі мої друзі і знайомі, яких я фільмувала, не відійдуть, а будуть тримати місто. Це абсолютно героїчні люди. Але і зробити ніби нічого і не могла – не приїдеш же знімати в облогу.

 

Я могла тільки слухати. Як залишилась остання пачка вологих серветок, паперу, прокладок. Як люди там помирають – просто зараз, в цей момент. Так я і зрозуміла, що єдине, що можна зробити – це говорити про оборонців міста», – згадує режисерка.

 

Фото – Дмитро Шацький

 

З цього моменту Юля почала дзвонити і писати всім військовим Маріуполя, кого знала. Так і познайомилась з Орестом.

 

«Попри надзвичайне навантаження на хлопців і на пресслужбу, він відповідав. Я перепощувала ролики «Азову», розповідала інформацію про те, що відбувається. І тут зрозуміла, що можу поєднувати записані відеодзвінки з матеріалом, відзнятим за попередні роки – за 16тий і 17тий. Один з героїв якось сказав – ми тримаємо фортецю Маріуполь. І я відчула цей образ, як ідеально потрібний для фільму», – розповідає режисерка.

 

Ірина Старовойт, модераторка зустрічі, додала, що хоч Маріуполь і не будувався як фортеця – фортецею його зробили всі, хто його тримав. Містом під загрозою смерті, яке було побудоване для життя. Орест виглядав однаково позитивно як у документальному фільмі, сидячи на вибухових снарядах РПГ, так і по відеозв'язку з Нью-Йорку. На питання «як так може бути» стенув плечима і сказав – я так вихований.

 

«На Азовсталі всі розуміли, що кожен день, який проходить, може бути останнім. Можливість спокійно з кимось поговорити розслабляла – навіть коли сидів на РПГ. Ми раділи щоразу сповна, як в останній раз», – згадує Козацький. Щоразу, як Орест щось розповідав, зал вибухав оплесками.

 

Дмитро підмітив – для нього трагічна війна, це ще водночас і час правди.

 

«Раніше, в доцифрову еру, було складно не розгубитись. Поки зробиш відео, проявиш – час уже пройшов. А правду Маріуполя можна було транслювати онлайн. Показати націю героїв, яка боронить своє життя до останнього. Ми могли задокументувати все, що відбувається, що ніколи не можна повертатись в бік росії, ніколи не треба шукати братів зі Сходу. Нам треба було триматись, бо ми були символом того, як тримається Україна. Ми всі розуміли, що наша історія дуже медійна і публічна. Що мусимо перебороти свої моменти слабкості, щоб і далі називати себе українцями», – розповідає пресофіцер Азову.

 

Фіксація фортеці Маріуполь стала згустком 2022 року. Режисерка фільму, Юлія Гонтарук, сказала, що їй було дуже важливо показати Маріуполь живим і справжнім.

 

«Вдалось зафільмувати, скільки людяності, доброти та чесності було на «Азовсталі» та серед азовців, як розвінчується міф про нацистів. Раніше я знімала заняття патріотичних таборів для підлітків. А тепер діти, яких фільмувала 8 років тому, виросли і воюють. Українські діти, які це вже переживуть і стануть основою нашої держави», – розповіла Юлія.

 

Із залу пролунало запитання до Ореста – чи відчуває він якісь емоції? Чи відчував їх там, на Азовсталі?

 

«Там, на заводі, я не відчував нічого. А тут, у Нью-Йорку, найголовніша емоція – провина, бо я постійно думаю, що маю повернутись додому. Поплакати все ще не можу, але можу порадіти. Я пам’ятаю Євробачення, коли Kalush Orchestra крикнули зі сцени «Save Azovstal». Це було дуже важливо тоді для нас. І досі важливо – бо понад дві тисячі людей досі в російському полоні. Тільки тоді можна буде радіти повноцінно, коли всі будуть вдома. Наприклад, коли фонд «Файне місто» почав займатись допомогою тим, хто в російському полоні – це теж про радість. І про важливі речі», – розповів Орест.

 

Фото – Дмитро Шацький

 

Ірина Старовойт відмітила на закінчення зустрічі – Сталін, свого часу, мав контроль за наративом, міг обирати, яку інформацію випускати на поверхню. Тому були можливі геноциди. Але завдяки немовчанню «Азовсталі», вона стала провідником живого світу.

 

«Правда завжди перемагає брехню, а світло – темряву», – відповів Орест.

 

Команда Docudays UA цьогоріч запустила не лише традиційні фестивальні покази фільмів з дискусіями, але й «Архів війни» – об'єднану базу відео та аудіоматеріалів про війну в Україні. Команда зберігає та упорядковує воєнну хроніку, щоб зробити видимими російські злочини, а згодом – покарати винних. А також свідчення про проживання війни. На показі координаторка фестивалю на Львівщині Ніна Хома презентувала концепцію проєкту та його місію, і запросила усіх, хто відчуває в собі таку силу та прагнення, долучитись до ініціативи.

 

Так і закінчився цьогоріч Мандрівний фестиваль Docudays UA у Львові. Надією на правду. І на світло всупереч темряві.

 

Авторка: Альона Мартинюк

19 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Листопад—Грудень 2022
Фільм «Між небом та горами» Дмитра Грешка для пластунів і харцерів Рівненщини
Новини
14 січня 2023
Як відбувся показ фільму «Фортеця Маріуполь. Орест» в Острозькій академії і про що говорили під час онлайн-зустрічі із Дмитром Козацьким?
Новини
13 січня 2023
Як відбувся кінопоказ Мандрівного Docudays UA-2022 у німецькому місті Марбург?
Новини
13 січня 2023
Фільм «І кожна річка» у Рівному: кінопоказ і обговорення впливу війни на екологію
Новини
12 січня 2023
Мандрівний Docudays UA-2022 у Художньому музеї Моріцбург у Німеччині
Новини
12 січня 2023
Якими були два місяці воєнного Мандрівного Docudays UA-2022
Новини
04 січня 2023
До розуму – через конвенції, до серця – через мистецтво. Координатор Docudays UA Олександр Степаненко
Інтерв'ю
31 грудня 2022