Світлий зал Центру Міської історії потихеньку заповнився людьми. Акуратні ряди жовто-чорних стільчиків, пласке полотно екрана, біле око проєктора під стелею, затишний шум кавоварки в кав’ярні сусідньої кімнати – така атмосфера зустріла більш ніж тридцятьох глядачів, які прийшли на відкриття фестивалю Docudays UA на Львівщині. 

На початку зустрічі всі присутні встали з білими аркушиками з одним простим написом: «Свободу Максиму Буткевичу». Максим – друг фестивалю Docudays UA. Відомий журналіст та правозахисник, який відразу після початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов до війська, в кінці червня потрапив у полон до російських військових у Луганській області. Максим Буткевич багато років поспіль супроводжував правозахисні дискусії Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Києві та брав участь як експерт з питань захисту прав біженців і шукачів притулку в межах Мандрівного у різних регіонах України. А тепер і сам потребує допомоги та захисту – адже його доля досі в руках російських окупантів.

Так само й історія волонтера, яку задокументували герої зустрічі – режисери Денис Страшний та Уляна Осовська – тісно переплітається з долею українських військових та цивільних, що потерпають від свавілля та воєнних злочинів росіян.

«Казка про Коника» – документально-анімаційна історія Уляни Осовської та Дениса Страшного про монаха норвезького бенедиктинського ордену, Анатолія Лютюка. Чоловік родом з Тернопільщини, проте вже багато років живе в старовинній талліннській кам’яниці, як чернець у миру. Склавши свої монаші обітниці, Анатолій дав і особисту – знаходити щось добре у кожному дні.

Початок війни на сході України змушує його, художника, ченця та українського дисидента, залишити мирну естонську столицю і вирушити з допомогою в прифронтові містечка. Дотримуючись своєї обітниці, він також шукає добрі історії в умовах війни. А потім, в безпеці своєї талліннської кам’яниці, Анатолій власноруч створює книгу з клаптиків історій зі сходу України, користуючись середньовічним монастирським способом створення паперу. А супроводжує його у цих мандрах саморобний дерев’яний коник, який стає героєм казок про тварин на війні, написаних за мотивами реальних подій.

«Наше з Анатолієм знайомство – це історія, яку ми не втомлюємось розповідати. Під час Майдану я знімав як оператор, документував події Революції Гідності. 18 лютого я занадто близько підійшов до бойових дій на вулиці Інститутській і отримав вогнепальне поранення в ногу. Два тижні довелось пролежати з ним у лікарні», – згадує Денис Страшний, режисер і головний оператор фільму.

Тоді ж монах Анатолій Лютюк, спільно з Міністерством закордонних справ Естонії організовує гуманітарну місію по допомозі тим, хто постраждав на Майдані.

«Я був одним з перших, хто проходив реабілітацію в Естонії. Там і познайомився з Анатолієм. А він, своєю чергою, запросив до себе в Таллінн Уляну Осовську – мою майбутню дружину. Вона в цей час займалась у Києві волонтерством у галузі безпечного транспортування поранених. Так ми з нею і познайомились. Анатолій – хресний дід нашої сім’ї», – розповідає Денис. 

Carta caritas або ж правила монастиря, до якого належить Анатолій, передбачає щоденну роботу руками, молитву та читання святих писань. А його персональна обітниця – у кожному дні знаходити щось добре. Вона допомагає тренувати мозок на бачення позитивних речей. Не закриватись від світу, а щоденно працювати над його добробутом» – розповідає Осовська. 

З 2014 року Анатолій часто їздив з естонською гуманітарною та фінансовою допомогою на Донбас. Українська режисерська пара супроводжувала його впродовж наступних шести років, документуючи дійсність волонтера: роздачу продуктів внутрішньо переселеним людям, відвідини поранених бійців у госпіталі, намагання зібрати якомога більше свідчень про людину і природу на війні. 

Уляна згадує, що у 2016 році їй морально складно було дивитись, як живе прифронтовий, трохи депресивний Артемівськ (в тому ж році перейменований на Бахмут). 

«Тоді Анатолій сказав мені: „Я роблю все, що можу, тому не переживаю. А більше я не можу, тому і не переживаю“. Тепер я теж собі цю фразу час від часу нагадую, коли стає складно», – розповідає Осовська. 

Режисерська пара знімала фільм про Лютюка впродовж шести років, в ході роботи створюючи й доповнюючи сценарій стрічки. 

Пара пояснює, що ідея розповідати про війну через історії тварин з’явилась в Анатолія, який опікується у Таллінні музеєм дитячої іграшки. Набагато легше перекласти дитячою мову жахи та проблеми воєнного стану через дії котиків, собачок і відважного коника, який приходить всім на допомогу – або ж сам отримує її від інших.

«Анатолій знайшов ці аналогії у релігії. Шукав взаємодії з тваринами у житіях святих, бо ця повага до природи проростає з християнської культури. Люди й війна – це завжди пошук сторін, правих і винуватих. А тварини – вони ні за кого. Просто страждають від людської дурості на своїй землі. Також Анатолію було важливо було говорити про втрачений взаємозв’язок людини та природи, який відновлюється чи проявляється в екстремальних ситуаціях», – розповідає Уляна.

З 2014 року Центр Української Культури, заснований Анатолієм Лютюком втілює гуманітарні проєкти, які підтримуються Міністерством закордонних справ Естонії та приватними спонсорами. Центр опікується вимушеними переселенцями та постраждалими, які мешкають у населених пунктах поблизу фронту. Людям, які потребують медичного втручання, там допомагають з повторними операціями та реабілітацією. Організація також підтримувала школи та дитячі установи, допомагала з ремонтами, комп'ютерними класами, роздачею масок та дезінфекційних засобів.