Завершальний показ цьогорічного Мандрівного Docudaus UA у Львові відбувся у ревіталізованій мистецькій бібліотеці на вулиці Шота Руставелі. У сецесійній будівлі початку ХХ століття, серед мистецьких видань і відреставрованих дерев’яних меблів, львів’ян(к)и та гості міста переглянули документальне кіно й дискутували про збереження памʼяті. 

Ніна Хома, регіональна координаторка Docudays UA на Львівщині, зазначила: «Мистецтво буває різним – сьогодні у нас була унікальна можливість поєднати бібліотечне і кіномистецтво разом. Це синергія мудрості й талантів різних людей з різних частин світу».

Мандрівний Docudaus UA на Львівщині

Мандрівний Docudaus UA на Львівщині завершився фільмом «Зерна голоду: Україна 1933» французького режисера Ґійома Рібо. Це стрічка про те, як молодий валлійський журналіст Ґарет Джонс у 1933 році таємно прибуває до України. Коли він почув про страшний голод в українських селах, то вирішив їх відвідати – попри суворі заборони та ризик для власного життя. Те, що Ґарет Джонс побачив, пізніше відобразиться у його щоденнику, який і став основою фільму. Це фільм про історію українського народу, про несправедливість й жорстоку правду, яку неможливо приховати. 

Ідея зняти фільм про Голодомор в Україні виникла у Ґійома Рібо, коли він працював над фотопроєктом про розстріли євреїв під час Другої світової війни – в той час він неодноразово відвідував Україну. Так, одного разу, коли він мав зйомку в одному з сіл Вінниччини, місцева жителька запитала його – чи знає він, що за десять років до початку Другої світової війни мільйони українців пережили страшний голод?

До тієї миті режисер не знав про Голодомор – як і більшість інших французів, на його думку. Стрічка була продемонстрована на французькому телебаченні й невдовзі Сенат Франції визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. 

Показ фільму в межах Мандрівного Docudays UA відбувся у партнерстві зі Львівською муніципальною бібліотекою у ревіталізованому просторі «Мистецька бібліотека».

Фокус цьогорічного фестивалю – «Образ майбутнього». Ніна Хома коментує: «У нас у всіх різні уявлення про майбутнє, різні прагнення, але всіх нас об'єднує цінність людської гідності та прагнення відповідного рівня життя. Ми дивимося талановите кіно з усього світу, аналізуємо побачене, надихаємося героями чи, навпаки, розуміємо, що це не наш шлях. Ми прагнемо перемоги та шукаємо способи, як іще підтримати нашу державу, наших захисників та захисниць. Ми обʼєднуємося та підтримуємо одне одного навіть у найтемніші часи – і це найголовніше».

І саме про образ майбутнього, а також про образ минулого та їхню взаємопов’язаність – говорила модераторка показу, представниця ГО «Патронус» та тренерка Христина Гаталяк у розмові з Василем Кметем, істориком, архівознавцем, директором Львівської муніципальної бібліотеки.

Василь Кметь зазначив, що звернення українців/-ок до минулого – це дуже важливий крок, без осмислення й проговорювання якого неможливо зробити наступний. Для України – це вагомий етап, який відбувається через осмислення, обговорення і дослідження свого минулого. Однак, додає Василь Кметь, для світу це теж суттєвий крок. Важливо, що фільм зняв французький режисер, оскільки у французькому й франкомовному світі складно донести, пояснити й розкрити інформацію про Голодомор через відмінний культурний контекст. 

«Українці – це нація, яка пережила жахливі геноциди як більшість населення. У ситуації тиску панівної влади – вони не мали шансів на зовнішній вихід. Тому йдеться не просто про голод та фізичне знищення, йдеться про інтелектуальне, духовне та поколіннєве знищення. І ще один дуже важливий фактор, який не варто забувати: ми говоримо про філософію страху. Філософію страху, яка впливає на покоління й актуалізує головний інстинкт будь-якого живого організму – вижити за будь-яку ціну», — говорить Василь Кметь.

Розмова про травми покоління переросла у розмову про родинні історії – зокрема, про постраждалі сімʼї присутніх у залі. Рідні, які пам’ятали жахливі події минулого, а саме Голодомор, виселення та інші травми внаслідок дій радянської влади, мали один механізм захисту – мовчання.

Кадр з фільму «Зерна голоду: Україна 1933»

«Моя рідна бабуся почала говорити про Голодомор тільки тоді, коли у неї почалися проблеми з пам'яттю, тобто, коли їй вже було 90 років і вона краще пам'ятала те, що було 50 років тому, аніж те, що відбувалося сьогодні. Ці люди витискали, відганяли, намагалися уникати усього травматичного. Тому відбувалися провали у пам'яті цілих поколінь, їхніх дітей та онуків, які лише пізніше довідувалися з книжок про це і намагалися – перестрибуючи через покоління, – підтвердити, апробувати чи знайти якусь відповідь на ці питання», – згадує Василь Кметь.

Образ минулого не міг не переплестися з образом теперішнього. Присутні навели паралелі між тим, що відбувалося 90 років тому, та подіями сьогодення. Проте глядачі та глядачки на події зауважили, що сьогодні ми маємо більше засобів, досвіду й розуміння, щоб не опинитися у позиції жертви. Василь Кметь коментує: «Сьогодні ми є суб'єктом міжнародного права. Ми маємо незалежну державу. Зараз у нас є така система комунікації, яка дозволяє кожному з нас бути носієм повідомлення і творцем культурних дипломатій. Кожен з нас насправді може відігравати важливу роль у формуванні сучасної історії. А це вже не свідомість жертви, це свідомість учасника процесу». 

На дискусії дійшли до спільного висновку: якщо ми не осмислимо й не опрацюємо травматичний досвід подій Голодомору, який є елементом нашої свідомості, то не зможемо рухатися далі. 

На думку Василя Кметя, жити лише минулим – неправильно, втім, нам потрібна пам’ять, щоб зрозуміти себе сучасних, щоб суспільство та кожен індивід міг означити та ідентифікувати себе у сьогоденні: «Ми говоримо про цю трагедію не для того, аби порівнювати себе з трагізмами минулого. Нам важливо відверто говорити із собою й давати відповіді на запитання, що нас турбують. Ми можемо шукати відповіді у нашій історії на питання про мову в сучасній Україні, про економічний стан нашої країни, демографію, соціополітичний статус, геополітику. Зрештою, про цивілізаційний вибір. Яскраві й героїчні сторінки нашої історії, які ми вважаємо позитивними – якраз є результатом наших дій і повернення належного пам’яті». 

Віддавати належне пам’яті можна у різний спосіб. Один з них – це перегляд документальних стрічок на кшталт «Зерна голоду: Україна 1933», що сприяє осмисленню та дослідженню того, ким ми є, ким ми були і ким будемо. 

Авторка: Віра Карпінська.

Чільне фото: кадр з фільму «Зерна голоду: Україна 1933».

20 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Посольства США в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відображають погляди урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.