Маріон, що стало поштовхом зробити фільм на тему неповнолітніх мігрантів у Франції?

Спочатку мені розповів про це друг, який працював із неповнолітніми без супроводу у місті Кімпер, на заході Франції.
Спершу зраділа, що цих дітей приймають і ними займається служба захисту дітей. Але згодом, спілкуючись із соціальними працівниками й бачачи цих підлітків на вулицях, зрозуміла, що все набагато складніше. І що турботи про них катастрофічно бракує. Інша соціальна працівниця розповіла мені про Мелані — юристку, яка допомагає цим дітям. Коли ми зустрілись особисто, одразу зрозуміла, що саме через її історію можна показати всю складність цієї системи.

Фото: кадр з фільму "Паперова країна"

Коли вирішили знімати фільм, що було головним — показати проблему, героїв, чи змінити саму систему?

Я хотіла показати складну ситуацію, у якій опинилися ці підлітки. Адже більшість людей у Франції навіть не знає, що цих дітей мають розміщувати під опіку соціальних служб.
Вони не уявляють, через що ті проходять. І що без адвокатів вони фактично беззахисні.
Мені хотілося розповісти про це всій Франції — і дати цим підліткам голос.

Як реагують французькі глядачі та іноземна аудиторія на “Паперову країну”?

Французи здивовані, іноді навіть шоковані. Вони починають усвідомлювати, що правосуддя у Франції далеко не досконале.
Але також відчувають бажання діяти, говорити про це на місцевому рівні, робити свій внесок.
За кордоном реагували дуже емоційно. До речі, на першому показі були присутні самі герої фільму. Вони були дуже горді, що змогли поділитися своїм досвідом, а деякі вже дорослі герої прийшли розповісти, як їхні життя змінилися на краще — завдяки Мелані. Це було надзвичайно зворушливо.

Фото: кадр з фільму "Паперова країна"

Як сама Мелані відреагувала, коли побачила фільм?

Для неї було нелегко — побачити себе на екрані. Але вона радіє, що фільм показує її роботу і труднощі цих дітей.
Мелані цілком присвятила себе цій справі. Для неї важливо, що кіно може допомогти поширити це розуміння.

Фото: кадр з фільму "Паперова країна"

Під час роботи над фільмом ви згадували своє дитинство. Як змінилася Франція з того часу?

Зараз я краще усвідомлюю, що відбувається у світі. І бачу, що становище мігрантів погіршується, расизм зростає. Можливо, раніше ми просто не говорили про це вголос, але тепер люди відкрито висловлюють свою ненависть — і це мене лякає.

А чого найбільше боїтеся у цій темі?

Мене лякає, що у багатьох країнах Європи і США зростає вплив крайніх правих і фашистських настроїв.
Але водночас бачу людей, які займаються гуманітарною роботою, допомагають іншим — і це, звісно, дає надію.

Чому вирішили стати документалісткою?

Ще дитиною я знімала невеликі відео, мріяла про кіно. У 14 років познайомилася з режисером Рене Вотьє, який у 1970-х знімав фільми проти колоніалізму, зокрема в Алжирі. Ця зустріч дуже вплинула на мене. Я зрозуміла, що хочу, як він, знімати кіно, що має зміст і вплив.

Режисерка документального кіно - нелегка професія. Як знаходите баланс між тим болем від тем, про які знімаєте, зі своїм життям?

Думаю, зйомки — це мій спосіб діяти, коли злюся через несправедливість.
Мені подобається зустрічати сильних людей, розповідати історії про солідарність і простих людей, які роблять великі справи.
Це дає відчуття, що я не просто спостерігаю, а щось змінюю.

Ви були коли-небудь в Україні?

Ні, на жаль. Але коли три роки тому дізналася про російське вторгнення, була дуже зла і розгублена. Не очікувала, що війна триватиме так довго. Не уявляю, як ви живете з цим щодня. Це дуже важко. Я не знаю, як зупинити Путіна, але серцем я з вами.

“Паперову країну” покажуть у багатьох українських містах, навіть близьких до лінії фронту. Що б хотіли сказати глядачам в Україні?

Для мене велика честь, що навіть у такій складній ситуації українці цікавляться історією з Франції. Це означає, що нас усіх об’єднує прагнення до прав людини.
Мій фільм — про надію, про боротьбу за свої права і за життя.
Сподіваюся, він подарує українським глядачам натхнення продовжувати боротися — за себе, за свою країну, за майбутнє.

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.