Увага! Ця програма містить чутливий контент і подробиці насильства. Не рекомендуємо дивитися і слухати неповнолітнім, а також людям у вразливих станах.

Повне інтерв'ю дивіться у програмі "Я чую інших" на YouTube-каналі «Громадського радіо»:

Як почувається Володимир Миколаєнко після звільнення з полону

Володимир Миколаєнко: Це щастя і одночасно якесь відчуття провини за те, що я тут, а хлопці залишились там, дуже багато. 

Відверто, я не очікував, що мене звільнять. Чомусь вважав, що будуть звільняти в останню чергу, бо вони мені там пригадали і знайшли фото на Майдані в Києві, в ніч, коли палав Будинок профспілок, ми якусь гуму кидали в вогнище.

Також згадали заяву Херсонської міської ради, яку я, великою мірою, написав і вніс на розгляд міськради. Це був 2019 рік і десь Путін — я навіть не можу це прізвище сказати — написав про «споконвічні російські території». Я чекав, що хтось із наших можновладців зробить відповідь, її не було. Пройшло, мабуть, місяці два-три і я виніс в міську раду звернення — як відповідь Путіну про те, що «споконвічні території Росії» — це болото під Москвою, там було багато чого цікавого. Вони були в шоці, «як взагалі таке можна сказати?», «як можна про це подумати?», за це дуже били.

Мені сказали, що «з полону вже ніколи не вийдеш, ти там помреш». Чесно кажучи, я десь так, мабуть, і повірив, але надія була — ні надія, ні віра не зникали.

Коли мене вивели і відправили додому — є відчуття провини, нібито комусь в кишеню вліз, поза чергою вскочив. Найстрашніше було те, що ще є люди, які більше за мене потребують звільнення.

На фото Володимир Миколаєнко/ Громадське радіо

Як відчуття провини зʼїдає звільнених з полону

Максим Буткевич: Почуття провини, мені здається — це те, що відчувають всі звільнені, коли вони знають, хто лишається там.

Володимир Миколаєнко: Кожного дня згадуєш.

Дарʼя Бура: Скажіть, будь ласка, коли звільняєтесь, опиняєтесь вдома, йде реабілітація — чи відбувається якесь пропрацювання відчуття провини? Чи відбувається якась психологічна робота з цим відчуттям?

Володимир Миколаєнко: Те, що я зараз тут (на інтервʼю — ред.) — моя компенсація мого виходу з полону, бо хлопці просили: «Кричіть про нас, не мовчіть, тільки не мовчіть».

Максим Буткевич: Оце відчуття, що раз ти тут, то маєш бути голосом тих, хто ще там.
Стосовно самого почуття провини — під час реінтеграції з нами говорили про це психологи. Ну, і ми розуміємо, що це не раціонально, бо не ми обирали бути замість когось, це збіг обставин, дуже багатьох факторів, але це ж ірраціональне — нікуди не дівається. А з іншого боку — це відчуття щастя, справді.

Володимир Миколаєнко: Це тягар. Особливо, той хворий хлопчик, який там залишився, для мене було дуже важко сприйняти, що я тут, а він там. Якщо був би вибір, я сказав би, що ще почекаю.

«Завдяки моїй позиції його звільнили з полону»

Дарʼя Бура: Є історія про те, що ви поміняли місцями з іншим полоненим, тобто замість вас обміняли іншого хлопця. Як це відбулося і чи правильно журналісти розуміють її?

Володимир Миколаєнко: Це відбулося, можливо, у кінці 2022 або на початку 2023 року. Я дізнався, що так відбулося коли повернувся сюди, коли мені мої рідні сказали, що він зателефонував і розповів цю історію — що завдяки моїй позиції його звільнили і дякував. Шкода, що не залишилось його телефону, якщо він знайдеться, я буду радий його обійняти, із задоволенням зустрінусь.
Я завжди з ними намагався сперечатися. Це допити, але якась неформальна розмова завжди відбувається, ну як — є люди, які не хочуть з тобою спілкуватися, а є такі, що готові. І я завжди казав: «Ви ж розповідаєте нам усім, що ви такі жорсткі в бою, готові всіх карати, а як тільки бій закінчився — значить ви вже милосердні. То де ваше милосердя?».
Ще у них взагалі чомусь була така надія і сподівання, що якщо мене міняти, то будуть просити 10-20 російських солдатів, я відповідав, що так не вийде, я ніколи на такі дії ні не погоджуюсь, тому на мене не розраховуйте, звільняйте хворих.

Найсумніше, тут дізнався, у нас також була історія, про це можна казати, бо людини вже немає — з розуму зійшов хлопець. Я запитував у росіян навіщо вони його тримають, видно ж у якому він стані, тоді пройшло небагато часу, і у нас, як ми вважали, великий обмін, 100 людей. Я дуже радів, що ця людина також пропала — значить, начебто їх відправили додому, це було напередодні «дня Росії» і ми були переконані, що це обмін.

Вже тут я дізнався, що це був не обмін, їх направили десь в Мордовію в червні, а уже в вересні його просто забили до смерті там — це було для мене дуже боляче.

Взаємодопомога та підтримка в полоні дуже важлива

Максим Буткевич: Наскільки важлива взаємодопомога в полоні?

Володимир Миколаєнко: Дуже важлива. Я думаю, що ви самі розумієте.

Максим Буткевич: Можливо, дещо некомфортне питання — чи завжди ця взаємодопомога була сама собою?

Володимир Миколаєнко: Далеко не завжди. Є різні люди, скажемо відверто — є ті, які погодились на співпрацю з «керівництвом», є ті, що погодились на зраду, бували і такі, які щоб не відбувалося в камері — доповідали охоронцям, за що ми отримували певні проблеми. Однак, в більшості своїй вона була.

Максим Буткевич: В цій ситуації довіра і взаємодопомога дуже важливі, можу підтвердити, на цьому стоїть дуже багато речей.

Яка надія давала сили не здаватися в полоні?

Володимир Миколаєнко: Зрозуміло, що мені треба було повернутися до своєї родини, думаю, що саме це головне. 

Але також я склав собі таку картинку — незважаючи на їхні слова, що нас «ніхто не хоче бачити і не міняють», я розумів, що Україна бореться і за себе, і за нас. У мене не було ніяких сумнівів у цьому.

Коли з’являлися хлопці, які потрапили в полон пізніше за мене — були новини. Ми відчували, що так саме воно є. І от я зробив собі якийсь певний малюнок України в боротьбі і я, мабуть, за нього і тримався, і за родину.

Зміни в поглядах на життя після трьох років полону

Дарʼя Бура: Після трьох років в полоні, які світоглядні речі у вас змінилися?

Володимир Миколаєнко: Мабуть, розуміння того, що найголовніше в моєму житті — родина.

Я ніколи не гнався за посадами, завжди намагався жити за принципом «стався до людей так, як ти хочеш, щоб люди поводились з тобою». Водночас я вважав, якщо мене обрали на посаду — я повинен покласти багато зусиль, практично весь свій час, щоб, за можливості, виправдати надії людей. Дуже багато приділяв часу роботі, великою мірою, ніяких відпусток, вихідних…

Для мене просто це було раніше нормою, наприклад, повертаєшся з роботи втомлений, онуки підбігають: «Дідусю давай ми з тобою мультики подивимось або фільм, будемо з тобою спати, ляжемо, обіймемось», — я казав: «Хлопчики, я так втомився, погуляйте без мене, дайте відпочити».

А вже в полоні думав: «…Це таке щастя, поруч дві рідні людини, ти їх обіймеш, щоб вони там не дивились». Для мене просто це було раніше нормою, наприклад, повертаєшся з роботи втомлений, онуки підбігають: «Дідусю давай ми з тобою мультики подивимось або фільм, будемо з тобою спати, ляжемо, обіймемось», — я казав: «Хлопчики, я так втомився, погуляйте без мене, дайте відпочити». А вже в полоні думав: «…Це таке щастя, поруч дві рідні людини, ти їх обіймеш, щоб вони там не дивились».

Що змінилося в Україні, на думку Володимира Миколаєнка, поки він був у полоні

Володимир Миколаєнко: Начебто і багато змінилося, а в той же час — начебто і нічого. Дуже важко сприймати, що майже чотири роки ми сам-на-сам з гігантським монстром, який прийшов нас вбивати.

Дуже важко сприймати Херсон, який сьогодні руйнують, вбивають. Це для мене дуже дороге місто, і коли бачиш як його знищують, знищують те, що ми робили, будували, берегли, коли якась гидота за річкою ганяється просто за людьми, маршрутками, швидкою допомогою, щоб вбити — це, мабуть, найгірше для мене. Увесь світ це знає та бачить, але мені здається, що вони мовчать, великою мірою. А іноді, що найцікавіше — вони намагаються зрозуміти оцю «загадочную русскую душу». Та немає в них душі, у них в душі не більше, ніж ті дрони, що літають і вбивають людей. Ну яка «русская душа»? І дуже боляче спостерігати, що йде якась політична боротьба в країні. Це не надасть нам ні єдності, ні безпеки.

Я розумію — вибори, але як проголосують мої хлопці в Пакіно (йдеться полонених у виправній колонії №7 у селищі Пакіно Владимирської області РФ — ред.), або десь на Покровському напрямку хлопці, що в окопах? Як вони проголосують? Як ви це бачите? Навіщо? Ми що, вже перемогли в цій війні? Ні.

Випуск програми створено у партнерстві з 22 Мандрівним міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA.

Мандрівний Docudays UA разом із фондом «Принцип надії» започатковують збір на реабілітацію звільнених з російського полону.

Благодійний збір триватиме впродовж усього фестивалю — від 1 жовтня до 30 листопада. Зібрані кошти фонд «Принцип надії» зможе спрямувати на один чи кілька з таких напрямів: 

• придбання інклюзивного устаткування для реабілітаційних центрів;

• навчання та підготовку кадрів для роботи з новітнім обладнанням реабілітаційних установ;

• медичну та психологічну підтримку цивільних та військових.
  
  

Долучитися до благодійної ініціативи можна на всіх регіональних подіях Мандрівного Docudays UA — про це повідомлятимуть модератор(к)и та регіональні координатор(к)и. 

Підтримати збір також можна онлайн:

-за QR-кодом на сторінках сайту та на Facebook-сторінці Мандрівного
-за посиланням на спеціальний рахунок у банку


Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».