10 жовтня 2025 року в Рівному стартував 22-й Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Першим показом у місті стала зворушлива стрічка «Моя золота дитина» нідерландського режисера Маартена де Шуттера, що відкрила розмову про пам’ять, втрату та відновлення — як особисте, так і суспільне.

Подія відбулася в Центрі інтеграції, який уже кілька років є простором підтримки для вимушено переміщених осіб та громади Рівного. Серед глядачів були представники громадських організацій, психологи Центрів життєстійкості, працівники правоохоронних органів, соціальні менеджери та активісти, які працюють із постраждалими від війни.

Про пам’ять і гідність

Фільм «Моя золота дитина» розповідає історію матері режисера — правозахисниці та активістки за права людей, які живуть із ВІЛ. Вона загинула внаслідок збиття російськими військовими літака рейсу MH17 у 2014 році.

Стрічка — це не лише особиста сповідь, а й роздуми про універсальний досвід втрати, про любов, яка не зникає навіть після смерті. Кіно перетворюється на акт пам’яті й водночас — на акт спротиву забуттю, що особливо відгукується сьогодні, коли Україна переживає масштабні злочини проти людяності.

«Підтримка потерпілих від воєнних злочинів збройних сил РФ є необхідною складовою для відновлення порушених прав», — підкреслив модератор дискусії, директор Рівненської правозахисної групи Владислав Єгоров.

Фото: перегляд стрічки "Моя Золота Дитина"

Кіно як простір підтримки

Після показу відбулася експертна дискусія, присвячена тому, як суспільство може ефективно підтримувати потерпілих від воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

У розмові взяли участь:

• Олеся Миронець-Матущенко, голова Ради ВПО при Рівненській обласній військовій адміністрації;

• Лариса Іванюк, представниця Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора;

• Олена Хомич, голова ГО «Центр інтеграції», соціальна менеджерка Центру життєстійкості м. Рівне.

Учасниці наголосили: документальне кіно може бути не лише мистецьким, а й терапевтичним простором — воно дозволяє проговорювати травми, знаходити спільні сенси та будувати діалог між громадянами, державними інституціями та постраждалими.

«Потерпілі не завжди готові говорити, а іноді навіть не усвідомлюють, що стали жертвами воєнного злочину. Наше завдання — підтримувати цих людей, інформувати та допомагати відновлювати їхні права», — зазначила Олеся Миронець-Матущенко.

Голоси, які мають звучати

Під час дискусії учасники поділилися власним досвідом переміщення, втрати й відновлення. Для багатьох фільм став емоційним відлунням їхніх історій — втрати домівки, близьких, стабільності.

«Ця стрічка показує, що навіть перебуваючи далеко від України, люди відчувають наш біль. Війна торкнулася не лише нас, а й усього світу», — відзначила одна з учасниць зустрічі.

Такі події — не лише культурні, а й соціальні ініціативи, які формують середовище підтримки, де кожен може знайти розуміння і відчути, що його голос має значення.

Коли кіно лікує

Організатори заходу наголосили, що Docudays UA — це не просто фестиваль про права людини, а платформа для діалогу, рефлексії й зцілення через кіно.

Фото: обговорення фільму з режисером Маартеном де Шуттером

Фільми, як-от «Моя золота дитина», допомагають суспільству осмислювати трагедії війни не лише через факти, а й через емпатію — те, що сьогодні стає одним із найрідкісніших ресурсів.

«Людяність — це те, що об’єднує нас попри біль і втрати. А кіно дає нам мову, щоб про це говорити», — підсумував Владислав Єгоров.

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.