Цієї осені у Львові відбувся 22 Мандрівний Docudays UA — фестиваль документального кіно про права людини,що із року в рік збирає спільноти довкола важливих тем та розмов. Тема 2025-го — «Рідкісний ресурс». Традиційно організатори подбали про інклюзивність: всі фільми мали описові субтитри, а три — ще й звукопис.

Львів’яни та львів’янки дивилися стрічки, що не лише розповідають, а й зберігають історії про гідність, свободу та право на життя.

Фото: глядачі 22 Мандрівного Docudays UA у Львові

Коротка вулиця Устияновича у Львові. Будинок №4, важкі дерев’яні двері з домофоном. Сірий під’їзд веде до затишного простору бібліотеки URBAN. Білі стіни, стелажі, повні книжок, велике світло й барвисті м’які стільці. На широких підвіконнях — вазони й картонні плакати з протестів: «Волю полоненим», «Не мовчи — полон вбиває», «Free Mariupol Defenders».

У такій атмосфері глядачі зібралися переглянути позаконкурсний показ стрічки правозахисної програми Rights Now «Свідки. Полон вбиває» режисерок Марини Кронглевської та Тетяни Симон.

Фото: перегляд фільму "Свідки.Полон вбиває"

Перші кадри — з акцій «Free Azov». Дрон пролітає над морем картонних плакатів і вигуків: «Не мовчи — полон вбиває!»
Далі — різкий перехід. Вертикальні, немов інстаграм-сторіс, відео оборони Маріуполя. Зняті на телефони — для рідних, для тих, хто чекав. Військові діляться емоціями, говорять, як є — нецензурно, зі страхом, із гумором. На екрані — руїни, Азовсталь, уламки життя весни 2022-го.

«Мамо, ми озброєні до зубів. І більше я голосу сина не чула. Тільки повідомлення у Телеграмі», — говорить одна з героїнь фільму, мама військовополоненого, якого вона досі чекає.

Фото: перегляд фільму "Свідки.Полон вбиває"

Стрічка зібрала свідчення захисників Маріуполя, частина яких потрапила до колонії в Оленівці. У ній — і голоси матерів та дружин тих, хто досі у російському полоні.
У фільмі є не тільки про звірства. Є й про дружбу, побут, про любов і навіть онлайн-шлюб — ще до появи такої функції в «Дії».

За 45 хвилин у залі були важкі подихи, сльози й довгі паузи тиші.

Фестиваль як майданчик для розмови

Регіональна координаторка фестивалю у Львові Віра Карпінська підкреслює:

«Цінність документального кіно в тому, що воно ставить дуже багато запитань. І ми хочемо, щоб ці питання могли ставити всі — у великих містах і найменших селах».

Фото: регіональна координаторка фестивалю у Львові Віра Карпінська

Саме тому Мандрівний Docudays UA їздить Україною — цього року фестиваль побував у 19 населених пунктах. Після кожного показу — обговорення.

«Ми створюємо простір, де можна говорити про права людини й шукати відповіді. Кіно — інструмент для цього», — додає Віра.

Після перегляду «Свідків. Полон вбиває» розпочалася відкрита розмова, яку модерував директор Львівської Муніципальної бібліотеки Василь Кметь. Серед гостей були журналісти, правозахисники, родини полонених, колишні військовополонені.

Зафіксувати злочини, зберегти пам’ять

Оля Піліщук, керівниця Платформи пам’яті «Меморіал», розповіла, що на сайті вже опубліковано історії понад 11 тисяч військових, цивільних і дітей.

«Маємо більше свідчень, але не все можна публікувати з міркувань безпеки. Та фіксувати — життєво необхідно».

До розмови онлайн долучилася журналістка Ганна Курцановська, співавторка книги «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система». У розділі «Пам’ять» вона зібрала історії 48 загиблих у бараку №200.

«Книга — не доказ для суду. Але це спадок для майбутніх поколінь, які мають знати правду й називати катів катами».

«Суспільство має кричати про полон»

Своєю історією поділилася Надія Хай, мама військовополоненого з «Азовсталі». Її син був поранений, втратив пальці на нозі, потрапив у полон — про це вона дізналася з російських ресурсів.

«Колишні полонені — єдине моє джерело інформації. Але найбільше болить байдужість. Людей на акції приходить мало. Нам потрібні ті, хто буде кричати про полон».

Фото: юристка Властимира Шкрибало, представниця Координаційного штабу

Юристка Властимира Шкрибало, представниця Координаційного штабу, пояснила, що держава працює над підтримкою родин і звільнених, але:

«Усі механізми впираються в людей, які мають їх реалізовувати. Нам бракує включеного суспільства».

«Любов до країни — не про гасла»

До дискусії долучився й Максим Левченко («Роджер») — колишній військовополонений, герой фільму, засновник ветеранського проєкту StrikeX.

«Якщо не воюєш — можна допомагати інакше. Шукайте військових і запитуйте: що потрібно? Як стати корисним? Гасла — це добре, але вони нікого не рятують».

Авторка: Уляна Феняк

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.