22 Мандрівний фестиваль Docudays UA охопив 19 областей України й упродовж жовтня-листопада 2025 року став майданчиком для чесної розмови про війну, людську гідність та силу спільнот, які продовжують жити й виборювати свободу. Львівська програма стала однією з найнасиченіших — і водночас найемоційніших.

Цьогорічна тема — «Рідкісний ресурс» - відсилає до рідкісноземельних копалин, що стали предметом політичних торгів. Але нагадує: у час війни найціннішим ресурсом лишається людина — її стійкість, голос, пам’ять і право на життя.

22 Мандрівний присвячений пам’яті Тетяни Кулик, координаторки Департаменту з розвитку мереж, чиї зусилля багато років забезпечували можливість проводити Мандрівний фестиваль у найвіддаленіших громадах і підтримувати Мережу кіноклубів DOCU/CLUB.

Амбасадором фестивалю став правозахисник Максим Буткевич, колишній полонений та лауреат премії Вацлава Гавела. Його історія — про незламність і вартість свободи — стала одним із моральних орієнтирів цьогорічного Мандрівного.

Свідчення війни та пошук справедливості

У львівській програмі глядачам представили 10 документальних фільмів. Одним із центральних став показ стрічки «Свідки. Полон вбиває», що фіксує нелюдські умови утримання українських військовополонених у Росії. Після перегляду відбулося обговорення з фокусом на документуванні воєнних злочинів та важливості міжнародного тиску.

Фото: Віра Карпінська, регіональна координаторка фестивалю, на закритті 22 Мандрівного Docudays UA у Львові, автор Ярослав Табінський 

«Людське життя — найрідкісніший ресурс. І коли ми бачимо ці свідчення, ми розуміємо, як багато ще треба зробити, щоб їх захистити», — зазначила регіональна координаторка фестивалю Віра Карпінська.

Три історії на завершення: про війну, самотність і людяність

Закриття у Львові об’єднало три короткометражні документальні фільми — різні за географією, але об’єднані темою вразливості й стійкості людини.

Фото: перегляд короткометражних фільмів,  автор Ярослав Табінський 

«Як пройшли мої літні канікули?» — Антоніо Лукича

Багатоголосий портрет українського дитинства під час війни.
Юні герої з Пісочина, Запоріжжя, Миколаївщини, Києва, Львова та Немішаєвого говорили про втрати, переїзди, службу батьків і мрії, які залишаються такими ж — побачити море, дочекатися тата, поїхати всією родиною в подорож Україною.
Фільм викликав сильні реакції, оскільки кожен упізнавав у цих дітях когось близького — або себе.

«У серці долини — спів» — Натана Феґана

Автор переносить глядачів до американської в’язниці, де люди проводять десятиліття в одиночних камерах.
Демонструє руйнування психіки, потребу в любові, жагу до свободи — і звучить особливо боляче в українському контексті, коли тисячі наших громадян перебувають у полоні в Росії в умовах, що не піддаються опису.

«Де мій бронік?» — Дарʼї Пенькової

Іронічна та водночас глибока історія про військового, який після поранення повертається до Краматорська й намагається знайти втрачений бронежилет.
Стрічка поєднує формат влогу та документалістики, показуючи хаос, у якому живуть військові, та теплі особисті зв’язки, що допомагають їм триматися.

Фото: глядачі у Львові, автор Ярослав Табінський 

«Ми не святкуємо — ми фіксуємо правду»

Закриття фестивалю у Львові було не стільки святковим, скільки чесним. І вкотре нагадало, що Docudays UA — це не просто кінопокази, а спосіб говорити про реальність, яку часто намагаються заглушити інформаційним шумом.

Рідкісний ресурс — це не копалини. Це людська свобода, людська памʼять і людське життя.

Авторка: Андріана Дячишин