Води лиману, що зливаються з небом, густе від солі гіркувато-сірчане повітря, спокій напівпорожніх старих процедурних корпусів — таким, ніби застиглим у часі й просторі, зустрів 22 Мандрівний одеський курорт «Куяльник». У цей день тут вперше за шість років відкрили двері кінотеатру будинку культури, аби показати фільм, знятий у стінах санаторію, а також нас — нам самим. Що нас зцілює? Та де ми беремо сили жити і боротися далі попри все?

Повнометражний документальний дебют ірландського режисера Гара О’Рурка «Санаторій», що документує життя унікального оздоровчого центру на околицях Одеси під час широкомасштабної війни, вже встиг об’їздити пів світу, заявити про себе на кількох престижних кінофестивалях і навіть стати претендентом від Ірландії на цьогорічний «Оскар». 

В Україні фільм відкривав 22 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у червні в Києві, а згодом став частиною програми Мандрівного Docudays UA, щоби впродовж жовтня та листопада побувати в десятках міст і сіл по всій країні. В межах фестивалю на Одещині 14 жовтня стрічка дісталася і самого курорту «Куяльник» — Клінічного санаторію ім. Пирогова. Він радо прийняв у своєму залі кілька сотень глядачів і глядачок: співробітників/-иць колективу (найстаршій працівниці закладу, нині вже пенсіонерці, було 94 роки), відпочиваючих, серед яких теж були знайомі обличчя (як-от моряк далекого плавання пан Володимир, який проживає тут вже четвертий місяць), а також тих, хто просто приїхав до санаторію побачити кіно.

«Весь цей час від виходу фільму, як я приходила на роботу, мене запитували: а коли нам всім у “Куяльнику” покажуть “Санаторій”? — каже героїня стрічки та директорка Палацу культури санаторію Олена Кожемяка. — У нас є одеська кіностудія, є київська, але дійсно закохався в наш “Куяльник” і зняв про нього фільм чоловік, який приїхав сюди за тисячі кілометрів і прожив тут всього десять днів. Його робота — це історія, пам’ять». 

Звичайні працівники й працівниці, відвідувачі й відвідувачки, які тримаються за улюблену справу і те світле, що є всередині, готові ділитися і віддавати. Їхні образи формують певний портрет українського суспільства, що не припиняє сміятися, любити, горювати, мріяти і планувати майбутнє під звуки тривог і вибухів. 

Не дивно, що показ тут видався дуже теплим і затишним: було чути багато сміху, спогадів та історій про те, що і як відбувалося в санаторії та в житті героїв/-нь, щирої цікавості до процесу створення стрічки. На Q&A-дискусію приїхав кастинг-режисер і фіксер фільму Сергій Солодько, який опікувався пошуком героїв і загалом комунікацією між українською та ірландською командами: через умови спонсорів, Гар О’Рурк не зміг бути фізично в Україні під час зйомок, тож потрібно було або працювати без нього, або взагалі відмовитися від ідеї з фільмом. 

«Фільм такий світлий і легкий, як і атмосфера на відпочинку в “Куяльнику”, але саме його виробництво було досить складним. Чесно кажучи, я взагалі думав, що це буде повне фіаско, — ділиться Сергій. — Гар хотів драйвову історію, мовляв, “Куяльник”, війна, всі бігають, метушаться. Я кажу: Гаре, це південь, так, усі стараються, але трошки розслаблено, тут немає драми. Хоча загалом завдяки харизмі, щирості й теплоті героїв, у нас вийшло доволі непогане кіно». 

«Наша команда, чудові хлопці і дівчата, працювали до пізньої ночі, — згадує пані Олена. — Я, мабуть, останньою йшла з роботи, десь о 22–23:00, то знімальна група ще сиділа з режисером, обговорювала завдання на наступний день. Було дуже цікаво спостерігати за цим процесом і тим, що потім із цього виходило». 

За словами Сергія, все почалося зі світлини старого басейну в «Куяльнику», яку Гар побачив в альбомі про архітектуру радянських санаторіїв. Спершу це мав бути фільм про зцілення і відновлення на фоні пандемії COVID-19, але почалося повномасштабне російське вторгнення і він набув значно глибшого контексту: сьогодні це історія про українську стійкість, зізнання в любові до України та українського народу.

«Гар мало що знав про Docudays UA, але, коли приїхав на фестиваль до Києва, познайомився наживо з командою, колегами, зрештою, застав черговий обстріл — він був дуже вражений, — жартує Сергій. — Крім нього з ірландської команди більше ніхто не зміг приїхати, але ми постійно були на зв’язку і я розумів, що саме через цей фільм вони відкривають для себе Україну. Ну і звісно, ніхто з них не очікував, що стрічку оберуть від Ірландії на “Оскар” — це перший повнометражний фільм Гара і він одразу зробив його відомим».

Для самого режисера показ у санаторії — особливо зворушлива подія. Нині він працює над своїм другим повнометражним фільмом про маленьке село на узбережжі Італії, тож записав звернення з привітанням і словами вдячності від команди з Ірландії.

«Це, мабуть, найособливіший показ нашого фільму і одне з найкращих місць, де ми могли його організувати. Я дуже люблю цю залу. Пам’ятаю, як уперше побував у ній п’ять років тому: тоді Олена, керівниця будинку культури, провела мені екскурсію, показала все і я відчув, як багато тут історій, спогадів, особливих моментів. 

Хочу щиро подякувати кожному і кожній за те, що прийшли на перегляд, але насамперед — персоналу санаторію за те, що ви пройшли цей шлях разом із нами, довірилися нам, дозволили знімати і відкрили нам доступ до чогось дуже особистого. Сподіваюся, цей фільм зможе хоча б частково передати те особливе, що я відчув у “Куяльнику” — у самому місці, у колективі та гостях, які відвідують цей по-справжньому унікальний простір».

Фото: Наталія Михайленко

Співорганізував і модерував подію в «Куяльнику» регіональний координатор Мандрівного на Одещині, аналітик і експерт Центру громадянської просвіти «Альменда» Олег Охредько. Він говорить, що аудиторія була максимально залучена та вдячна, і було помітно, що люди дійсно цінують можливість поспілкуватися з тими, хто був безпосередньо дотичний до створення фільму:

«Попри відсутність опалення у цій величезній залі, після показу ми говорили ще понад годину. Людей цікавила сама історія та подальша доля стрічки: як відбувався процес зйомок, як вдалося знайти таких яскравих героїв і героїнь, чи одружився Андрій і чи вдалося Валерії завагітніти, а чи правда, що Дмитро став менше лаятися, що там з “Оскаром” і чи буде якесь продовження… Вони ставили питання, ділилися думками, шукали в кінокартині свої сенси та символічності».

Серед таких символів — останні кадри фільму, де Дмитро, керівник «Куяльника», плаває в басейні. Мовляв, як би не було важко, ми знаходимо вихід із будь-якої ситуації — і вся країна, як цей санаторій, завжди залишається на плаву. 

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.