На одній з подій Мадрівного Docudays UA в Ужгороді відбувся показ фільму «Свідки. Місце народження» Марини Кронглевської та зустріч із Тетяною Симон — українською кінорежисеркою, продюсеркою і керівницею відділу інтерв’ювання свідків у проєкті «Архів війни».

З початку повномасштабного вторгнення режисерка Марина Кронглевська долучилася до проєкту «Архів Війни» як менеджерка відділу інтерв'ювання свідків воєнних злочинів — ініціативи команди фестивалю Docudays UA. За час існування команда зібрала понад 950 інтерв’ю з людьми, які пережили окупацію, займалися евакуацією або організовували волонтерські штаби.

Документальна стрічка розповідає історію людей у чернігівському пологовому будинку під час облоги — після початку повномасштабного вторгнення місто Чернігів прожило в облозі російських військ 37 днів.  Герої та героїні фільму діляться, як приймали пологи в бомбосховищі, розподіляли між собою медикаменти, коли було невідомо, чи отримають вони нові запаси найближчим часом, та попри все знаходити сили діяти.

Фото: учасниці та учасники події.

Після показу розмова Тетяни Симон з глядач(к)ами швидко вийшла за межі обговорення самого фільму. Найбільше аудиторію цікавило, як сьогодні документують досвід людей, які пережили окупацію, обстріли, втрати та інші наслідки війни, як записують такі інтерв’ю і як працюють із травматичними спогадами.

Межі, етика та людяність 

Одна з учасниць зауважила, що такі фільми мають значення не лише як документальне кіно. Вони фактично зберігають те, що з часом може стертися з пам’яті: факти, деталі, послідовність подій, голоси людей. 

Тетяна Симон пояснила, що саме це є одним із головних принципів роботи команди: «Наша задача — просто дати можливість людині висказатися». 

За її словами, формат таких інтерв’ю суттєво відрізняється від короткого журналістського коментаря — з них не вихоплюють одну яскраву фразу чи сенсаційний епізод. Важливо, щоб людина могла розповісти свою історію так, як вона її пам’ятає. 

Глядачів та глядачок цікавило і те, де проходить межа між необхідністю зафіксувати свідчення та правом людини не говорити про те, до чого вона не готова.

На це режисерка відповіла дуже чітко: «Ми ніколи не ліземо туди, куди людина не хоче розказувати». 

Вона пояснила, що навіть коли команда заздалегідь знає певні обставини історії, під час інтерв’ю не можна примушувати людину до розмови про травматичний досвід. Якщо співрозмовник/-ця не повертається до певної теми, це рішення поважають.

Фото: Тетяна Симон, кінорежисерка, продюсерка і керівниця відділу інтерв’ювання свідків у проєкті «Архів війни».

Для документування важливі не лише емоції, а й конкретні обставини: де це сталося, коли, хто був поруч, що відбувалося до і після певної події. Саме ця тема викликала великий інтерес у глядачів. У дискусії говорили про те, що війна триває вже багато років і з часом навіть те, що сьогодні здається неможливим забути, може стиратися з пам’яті. Тому фіксувати свідчення важливо зараз, поки люди можуть відтворити деталі пережитого.

Одне із запитань до режисерки було про те, які сцени або історії було найважче знімати. Тетяна Симон згадала одне з особливо складних інтерв’ю з жінкою, яка пережила важку особисту трагедію. За її словами, команда довго готувалася до цієї розмови, адже в таких випадках потрібно знайти баланс між важливістю свідчення і станом самої людини.

У залі після цього прозвучала думка про те, наскільки важливо, що фільм не залишає героїв лише у просторі травми. У ньому є й моменти, які показують, що життя продовжується.

Тетяна погодилася: для неї також було важливо залишити у стрічці цю ноту — після пережитого люди все одно продовжують жити, виховувати дітей, будувати плани, рухатися далі.

Зберегти правду крізь роки

У розмові заглибилися у роботу «Архіву війни», яка знаходиться на перетині документалістики, історичної пам’яті та фіксації фактів. В одному інтерв’ю можуть бути важливі дані про місце події, час, перебіг окупації, маршрути евакуації, руйнування, людей, які були поруч.

Окремо такі деталі можуть здаватися фрагментарними. Але коли таких свідчень стає багато, вони допомагають відновлювати ширшу картину подій.

Саме тому після показу аудиторію цікавило вже не тільки те, як створювався фільм. Люди запитували, як зберегти правду про цю війну так, щоб через роки її не можна було перекрутити або заперечити. У цьому і є особлива цінність проєкту «Архів війни»: не просто зафіксувати подію, а залишити голос самої людини, її спогади і спосіб розповісти про пережите.

Сьогодні записане свідчення — це спосіб закарбувати правду.

23-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.