У межах 17 Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Тернопільщині відбулися покази стрічки «Про звірів та людей» режисера Лукаша Чайки. Через архівні кадри з історії Варшавського зоопарку та свідчення очевидців фільм розповідає про період Другої світової війни у Польщі та трагедію Голокосту. Світлана Філонова, журналістка та перекладачка, авторка книги «Катинські медитації» (2015), лауреатка нагороди «Свідок Історії», ділиться роздумами про пам’ять та роль документалістики в осмисленні подій минулого.

Підручники історії говорять нам про масові репресії, тисячі жертв, мільйони загублених життів і зламаних доль під час Другої світової війни. Усе це необхідно знати. Але для того, щоб зрозуміти, що відчували очевидці, треба повернути історії людський вимір, пильно вдивитися в обличчя одного з мільйонів.

Найчастіше ми розглядаємо пам’ять про померлих як свій обов’язок, як реалізацію їх права не бути забутими. Але це також і наше право. Ми маємо право пам'ятати, користуватися досвідом, накопиченим попередніми поколіннями, відчувати причетність до історії свого народу. Ми – те, про що ми пам'ятаємо. Саме пам'ять визначає масштаб нашої особистості. 

Наш час можна назвати часом повернення пам'яті, а отже, повернення людині її гідності. І документальне кіно в цьому процесі відіграє особливу роль.

Ігрове кіно бере від проблеми, явища рівно стільки, скільки необхідно для створення образу, що має естетичну цінність і виражає думку автора. Це завжди суб'єктивна інтерпретація факту. Завдання документального кіно - витягнути явище з-під купи чуток, спекуляцій, часом тенденційних інтерпретацій і вільно чи мимоволі нав'язаних кимось суджень. Це особисте знайомство з фактом, можливість уважно в нього вдивитися, вступити з ним у контакт.

Знайомство не завжди буває простим. Тому такими важливими лишаються дискусії, лекції, обговорення побаченого на екрані.

Так, фільм молодого режисера Лукаша Чайки «Про звірів та людей» - це історія польської письменниці Антоніни Жабінської та її чоловіка Яна Жабінського, директора варшавського зоопарку, на території якого під час Другої світової війни знайшли прихисток понад 300 євреїв.

Подружжя Жабінських - це лише двоє з 7 тисяч 112 поляків, які отримали титул «Праведників  світу». Для того, аби фільм про Антоніну та Яна Жабінських пролунав як данина пам'яті всім, хто рятував чужі життя, часом ціною власного, треба просто знати, що вони були. Знати про Яна Карського - зв'язкового Армії Крайової, людину, яка намагалася зупинити Холокост, автора книги «Я свідчу світові»; про Вітольда Пілецького, який добровільно пішов у Аушвіц, щоб отримати правдиву інформацію про те, що там відбувається, і спробувати організувати повстання; про священника Омеляна Ковча, чиї слова «Наша доля - пересторога для Вас» викарбувані на стіні Майданека; про діяльність підпільної організації допомоги євреям «Жегота»; про польських дипломатів, які тисячами видавали євреям підроблені паспорти, щоб вони могли виїхати до безпечних країн (здебільшого країн Латинської Америки).