У межах Мандрівного Docudays UA на Рівненщині відбувся онлайн-показ фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» режисерки Катріне Філп. Фільм розповідає історію кількох дітей, які нещодавно втратили батьків. У клініці «Добре горе» вони вчаться справлятися з втратою і жити далі. Після показу фільму відбулося обговорення за участі Мар’яни Гевко, дитячої психологині, консультантки з навчання і розвитку, та  Анни Петрукової, психологині, психотерапевтки за методом КІП. Модерувала дискусію Тетяна Водоп‘ян, адвокатка, кандидатка юридичних наук. Координаторка фестивалю на Рівненщині Світлана Кухарук підготувала конспект обговорення. 

Мар’яна Гевко: «У 2014-му році після Революції Гідності багато родин зазнали втрат. У Тернополі спільнота психологів і психотерапевтів створили «Родинне коло», де члени родин загиблих могли отримати психологічну допомогу та підтримку. 

Діти проживають горе по-своєму. За зовнішніми ознаками ми можемо навіть не помітити, як дитина переживає втрату. Здається, що діти дуже швидко забувають, але це міф. Дорослим страшно говорити з дітьми про втрати, і часто вони можуть самі не давати дитині розпочати цю розмову, намагаючись перемикнути її на якусь іншу діяльність. Але прожити горе — не означає забути. І діти теж повинні мати для цього простір, умови та час.

Якщо ми поруч з людиною, яка переживає втрату, на мою думку, варто орієнтуватися, перш за все, на потреби цієї людини. Найкраще — запитати в людини: «Чим я тобі можу допомогти?», — і просто бути поруч».

Тетяна Водоп‘ян: «Важливо вміти взаємодіяти з людьми, знати, як підтримати, але через те, що тема смерті в Україні табуйована, ніхто не навчає, як поводити себе у таких ситуаціях. У Норвегії психологічна допомога особам, які проживають втрату, надається як частина медичної допомоги. При лікарнях є окремі психологічні центри, і люди, які переживають втрату, можуть отримати допомогу в рамках програми охорони здоров’я, яка фінансується коштом держави. Ми звикли турбуватися про фізичне здоров’я, але психічне здоров’я також надзвичайно важливе». 

Анна Петрукова: «Коли хтось в соціумі переживає травму, інші від нього часто дистанціюються. Стикаючись із втратою іншої людини, ми нагадуємо собі про власну смертність. Так само і в процесі дорослішання — людина усвідомлює власну смертність. 

Коли ми зустрічаємося зі смертю, нас наче паралізує: ми не знаємо, як про це говорити. Тому після втрати близької людини, ми мусимо пройти крізь період трауру». 

До розмови долучилися також глядачі та глядачки, які висловили різні думки:

Тетяна: «Важливо, щоб цей фільм дивилися освітян(к)и. Переглянувши стрічку, вчитель/-ка зможе відіграти важливу роль в організації професійної підтримки дитини, яка втратила близьку людину». 

Лідія: «Мені дуже відгукнулися у фільмі розмови про емоції. Це те, на що варто звертати увагу. У нашому суспільстві мало говорять про почуття. Але саме розуміючи їх, можна рухатися далі».

Марія: «Тема смерті — табуйована у нашому суспільстві. Але це неминуча річ, тому не говорити про неї — усе одно, що ховати голову в пісок».

Запис дискусії можна переглянути за посиланням.