«Прожити горе — не означає забути». На Рівненщині відбулися показ фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» та його обговорення

«Прожити горе — не означає забути». На Рівненщині відбулися показ фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» та його обговорення

23 листопада 2021

У межах Мандрівного Docudays UA на Рівненщині відбувся онлайн-показ фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» режисерки Катріне Філп. Фільм розповідає історію кількох дітей, які нещодавно втратили батьків. У клініці «Добре горе» вони вчаться справлятися з втратою і жити далі. Після показу фільму відбулося обговорення за участі Мар’яни Гевко, дитячої психологині, консультантки з навчання і розвитку, та  Анни Петрукової, психологині, психотерапевтки за методом КІП. Модерувала дискусію Тетяна Водоп‘ян, адвокатка, кандидатка юридичних наук. Координаторка фестивалю на Рівненщині Світлана Кухарук підготувала конспект обговорення. 

 

Мар’яна Гевко: «У 2014-му році після Революції Гідності багато родин зазнали втрат. У Тернополі спільнота психологів і психотерапевтів створили «Родинне коло», де члени родин загиблих могли отримати психологічну допомогу та підтримку. 

 

Діти проживають горе по-своєму. За зовнішніми ознаками ми можемо навіть не помітити, як дитина переживає втрату. Здається, що діти дуже швидко забувають, але це міф. Дорослим страшно говорити з дітьми про втрати, і часто вони можуть самі не давати дитині розпочати цю розмову, намагаючись перемикнути її на якусь іншу діяльність. Але прожити горе — не означає забути. І діти теж повинні мати для цього простір, умови та час.

 

Якщо ми поруч з людиною, яка переживає втрату, на мою думку, варто орієнтуватися, перш за все, на потреби цієї людини. Найкраще — запитати в людини: «Чим я тобі можу допомогти?», — і просто бути поруч».

 

Тетяна Водоп‘ян: «Важливо вміти взаємодіяти з людьми, знати, як підтримати, але через те, що тема смерті в Україні табуйована, ніхто не навчає, як поводити себе у таких ситуаціях. У Норвегії психологічна допомога особам, які проживають втрату, надається як частина медичної допомоги. При лікарнях є окремі психологічні центри, і люди, які переживають втрату, можуть отримати допомогу в рамках програми охорони здоров’я, яка фінансується коштом держави. Ми звикли турбуватися про фізичне здоров’я, але психічне здоров’я також надзвичайно важливе». 

 

Анна Петрукова: «Коли хтось в соціумі переживає травму, інші від нього часто дистанціюються. Стикаючись із втратою іншої людини, ми нагадуємо собі про власну смертність. Так само і в процесі дорослішання — людина усвідомлює власну смертність. 

 

Коли ми зустрічаємося зі смертю, нас наче паралізує: ми не знаємо, як про це говорити. Тому після втрати близької людини, ми мусимо пройти крізь період трауру». 

 

 

До розмови долучилися також глядачі та глядачки, які висловили різні думки:

 

Тетяна: «Важливо, щоб цей фільм дивилися освітян(к)и. Переглянувши стрічку, вчитель/-ка зможе відіграти важливу роль в організації професійної підтримки дитини, яка втратила близьку людину». 

 

Лідія: «Мені дуже відгукнулися у фільмі розмови про емоції. Це те, на що варто звертати увагу. У нашому суспільстві мало говорять про почуття. Але саме розуміючи їх, можна рухатися далі».

 

Марія: «Тема смерті — табуйована у нашому суспільстві. Але це неминуча річ, тому не говорити про неї — усе одно, що ховати голову в пісок».

 

Запис дискусії можна переглянути за посиланням.

19 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Вересень—Грудень 2022
Якими були чотири місяці 18 Мандрівного Docudays UA
Новини
19 січня 2022