Ігор Гармаш: «Від “культурного фаст-фуду” до якісного культурного продукту»

Ігор Гармаш: «Від “культурного фаст-фуду” до якісного культурного продукту»

13 листопада 2022

Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання. Публікуємо розмову з Ігорем Гармашем, громадсько-культурним діячем, засновником ГО «Центр Мистецтва Арт-простір», співорганізатором «Центру порятунку культурної спадщини» та керівником кіноклубу Docudays UA. 

 

Ігор Гармаш співпрацює з ГО «Докудейз» уже 15 років, з яких 12 років проводив Мандрівний фестиваль Docudays UA у Запоріжжі. 3 роки тому переїхав до Львова, де також створив кіноклуб.

 

ЗНАЙОМСТВО

У 2006 році я очолив кіноклуб «Сходження» в Запоріжжі, один із найстаріших в Україні. Скажу відверто: на початку кіно про права людини було не зовсім нашим форматом. Ми показували й обговорювали здебільшого авторське ігрове кіно, а документалістика дуже рідко потрапляла до нашої програми. Та коли я побачив, як проводять фестиваль документального кіно в Києві, всю цю атмосферу, емоції, то зрозумів, що це дійсно унікальний інструмент, який може творити зміни в суспільстві.

 

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

ДО ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

У Запоріжжі нашим основним викликом було сформувати попит на культурний продукт, зокрема на документальне кіно. Завдання, чесно кажучи, не з простих. Ми починали з показів фільмів нон-стоп. Від 10 ранку до 10 вечора показували та обговорювали, показували та обговорювали… Як тільки спадав градус дискусії, запускали наступний фільм. Так, подія за подією, розмова за розмовою і – вуаля! – маємо свою «кіноклубну тусовку». 

 

Після початку пандемії кількість відвідувачів природно зменшилася, та в цьому ми помітили цікавий плюс. Оскільки в документальному кіно про права людини головне – контакт з іншими, можливість запустити обговорення та зміни у світогляді, камерні покази давали у цій справі найкращий ефект! Там кожна людина могла висловитися, не боятися бути розкритикованою чи засудженою. 

 

Від

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

Щоб сформувати таку спільноту, потрібен час, досвід, емпатія, та відчуття своєї аудиторії. Без рамок та упереджень. Тільки тоді, коли ти прийдеш до людей з фільмом, який відгукнеться, він матиме безліч глядацьких відкриттів. За 15 років я провів понад 1000 показів. 


А історія з Докудейз, до слова, для мене не тільки професійна, а й особиста, адже саме тут ми познайомилися з моєю майбутньою дружиною. 

 

ПІСЛЯ ВІЙНИ: ПОРЯТУНОК КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ 

Три роки тому ми переїхали до Львова. Тож війна застала нас тут. Перші дні робили те, що й усі, – плели сітки, організовували гуманітарну допомогу. Та коли Росія почала нищити нашу культурну спадщину, прийшло чітке розуміння – ми потрібні саме на культурному фронті, адже кожен має робити те, що вміє найкраще.


Відтак, 1 березня ми зібрали товариство культурних діячів Львова, де на громадських засадах вирішили створити «Центр порятунку культурної спадщини». Спочатку залучали приватні донорські кошти з усього світу та передавали керівникам/-цям культурних установ для їхніх нагальних потреб. Ті робили закупівлі та відправляли нам чеки-підтвердження. 

 

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

Потім почали закуповувати та доставляли матеріали для евакуації експонатів. Приходить залізничний вагон з матеріалами, ми його розвантажуємо, веземо матеріали на склад, а тоді передаємо через волонтерів тим культурним установам, які звертаються до нас із запитом. Різну допомогу від нас отримало понад 80 культурних організацій.

 

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

Крім цього, поширюємо навчальні відео про те, як врятувати експонати від війни. Незабаром плануємо запустити Центр оцифрування культурної спадщини.

 

Наш центр – довготривала історія, оскільки війна – не єдиний ризик для культури. Усі зараз забули про стрімкі кліматичні зміни, техногенні катастрофи, які рано чи пізно матимуть величезний вплив на всіх нас. Потрібно бути готовими реагувати на ризики. Це наша нова реальність! 


Від

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

КІНОКЛУБ У ЛЬВІВСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ

Науково-технічна бібліотека НУ «Львівська політехніка» на цей момент – справжній центр культури. Щовівторка та щоп’ятниці тут проводимо покази фільмів. До речі, нещодавно придбали 75-дюймовий телевізор, тепер дивитися фільми ще комфортніше.

 

Перший показ під час війни був приурочений до річниці Чорнобильської катастрофи, дивилися фільм Сергія Буковського «10 років відчуження». А потім запросили глядачів/-чок на фільм «Голосуйте за мене, будь ласка!». І я не прогадав! Фільм з легким гумором, але серйозним підтекстом дуже вразив аудиторію.


Фото: особистий архів Ігоря Гармаша


Я ще досліджую інтереси львівської аудиторії. Уважно стежу за реакціями та позиціями на дискусіях, аналізую, що людям відгукується найбільше. Адже від модератора кіноклубу залежить, чи захоче відвідувач/-ка прийти наступного разу. Чи отримали вони те, за чим прийшли. 

 

Львівська та запорізька аудиторії дуже відрізняються. По-перше, чим ближче до росії, тим більше відчувається вплив російської культури. До прикладу, на 700 000 населення у Запоріжжі було втричі менше культурних осередків, ніж у Луцьку чи Львові. По-друге, у Запоріжжі ми формували попит на культурний продукт. У Львові цей запит існує вже багато років. 

 

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

Як на мене, процес створення попиту на культурний продукт починається зі «смакування». Спершу його треба дати розпробувати. Показати щось якісно інше, ніж умовний «фестиваль вареників».  Проведу тут аналогію: можна все життя харчуватися картоплею фрі з бургером, а потім зайти у вишуканий ресторан, замовити якісну страву з якісних продуктів і бути шокованим від різниці! Людям, які сидять на «культурному фаст-фуді», варто відчиняти двері до «високої культурної кухні». Показувати, що це доступно і можливо.  Тож, чим більше документального кіно ми будемо показувати, тим більше людей почнуть його розуміти й хотіти ще. Однак, тема фільму має резонувати: а) з аудиторію, до якої йдеш; б) із подіями в країні та настроями суспільства.

 

Також не варто забувати про дискусію, бо це невіддільна (частина/ознака) частина успішного кінопоказу. Якщо людина не вміє цікаво провести бесіду-обговорення після фільму, то якщо він навіть дуже хороший, аудиторія може вийти не задоволена.

 

Фото: особистий архів Ігоря Гармаша

 

Та якщо і фільм вибраний правильно, якщо модератору вдалося встановити контакт з аудиторією – настає момент безмежної довіри, спільного окрилення, натхнення, польоту думки й духу. Тоді й відбуваються прориви у свідомості глядачів, формується потреба в якісних культурних продуктах. Часто буває, що фільм триває досить довго – півтори години, а обговорюємо його вдвічі довше й не хочемо розходитися. Це і є найцінніші моменти мого модераторського щастя.

 

Інтерв’ю записала Христина Біляковська



19 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Листопад—Грудень 2022
Фільм «Між небом та горами» Дмитра Грешка для пластунів і харцерів Рівненщини
Новини
14 січня 2023
Як відбувся показ фільму «Фортеця Маріуполь. Орест» в Острозькій академії і про що говорили під час онлайн-зустрічі із Дмитром Козацьким?
Новини
13 січня 2023
Як відбувся кінопоказ Мандрівного Docudays UA-2022 у німецькому місті Марбург?
Новини
13 січня 2023
Фільм «І кожна річка» у Рівному: кінопоказ і обговорення впливу війни на екологію
Новини
12 січня 2023
Мандрівний Docudays UA-2022 у Художньому музеї Моріцбург у Німеччині
Новини
12 січня 2023
Якими були два місяці воєнного Мандрівного Docudays UA-2022
Новини
04 січня 2023
До розуму – через конвенції, до серця – через мистецтво. Координатор Docudays UA Олександр Степаненко
Інтерв'ю
31 грудня 2022