Координаторки Мандрівного Docudays UA Марія Менджул та Марія Симкович: «Працюємо з дітьми. Вони виховують батьків»

Координаторки Мандрівного Docudays UA Марія Менджул та Марія Симкович: «Працюємо з дітьми. Вони виховують батьків»

10 грудня 2022

Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на «Байрактари»? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.

 

Публікуємо розмову з Марією Менджул і Марією Симкович, регіональними координаторками Docudays UA в Ужгороді. Вони розповідають про способи розмови з дітьми, коли інформація не ігнорується, а викликає рефлексію та про організацію культурних подій під час ковіду й війни.

 

Марія Менджул – докторка юридичних наук, професорка, заступниця декана юридичного факультету з наукової роботи Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», керівниця громадської організації «Карпатська Агенція Прав Людини "Вестед"».

 

З 2013 року – регіональна координаторка Мандрівного міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA в Ужгороді. Із 2014 року – модераторка докуклубу Docudays UA «Альтернатива».

 

Марія Симкович – вчителька української мови та літератури, методистка управління освіти Ужгородської міської ради, координаторка учнівського самоврядування «КОРЗО» міста Ужгорода, тренерка з розвитку soft skills, керівниця громадської організації «Освітній центр "Інсайдер"», членкиня ГО «Карпатська агенція прав людини "Вестед"».

 

З 2013 року – регіональна координаторка Мандрівного міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA в Ужгороді. З 2014 року – модераторка докуклубу Docudays UA «Альтернатива» в Ужгороді.

 

«ВИБІР Є!» – ЦЕ СТАЛО ГАСЛОМ МОГО ЖИТТЯ

Марія С.: Я дуже гарно пам’ятаю своє знайомство з Docudays UA. Був жовтень 2013 року, я почала працювати в Управлінні освіти в Ужгороді та паралельно вчителювала в школі. Мені зателефонувала керівниця Управління освіти і сказала, що прийде хлопець, принесе афіші для показів кіно у школах і я буду займатися цим проєктом. Прийшов молодий чоловік, сказав, що він з «Вестед», віддав постери та дав контакти Марійки Менджул – тобто, вона все пояснить.

 

Перше враження було: мені дуже сподобалися постери й тема фестивалю: «Вибір є!». Я задумалася, що воно означає?

 

Це ж і про вибір в особистому житті – він є, і в суспільному – він є, і в політичному – вибір є! Це стало гаслом мого життя.

 

І отак з тих вражаючих афіш, на яких були зображені озброєні спецназівці зі щитами – хто без голови, хто з протезом замість ноги, – почалася моя співпраця з Мандрівним.

 

Показ фільму, 2018 рік. Фото: Docudays UA

 

Марія М.: Спочатку показувала кіно серед студентської авдиторії, а потім вирішила працювати також і зі школярами. Пішла до керівництва Управління освіти, мене познайомили з Марією Симкович, і відтоді ми разом проводимо фестиваль для молоді, школярів/-ок, для всіх охочих. У школах це закриті покази, а в університеті ми робимо оголошення про відкритий доступ до аудиторії, де проводимо покази. До нас можуть прийти і студенти/-ки, і сторонні люди будь-якого віку. І приходять!

 

ЯК МИ ВЧИЛИСЯ НА СВОЇХ ПОМИЛКАХ

Не можна збирати дітей на Мандрівний примусово

 

Марія С.: Ми постійно вчилися, в тому числі й на своїх помилках. Оскільки я працювала в Управлінні освіти, я спочатку розіслала листи по школах: обов’язково приведіть дітей на покази фільмів. Такий собі адмінвплив, на перші заходи збирали діток примусово.

 

Але з часом я побачила, що це неефективно і збирати школярів та школярок у великих залах не варто: фільм подивилися, але обговорення не відбулося, а, значить, і осмислення не відбулося. І по-друге, ні в якому разі не можна збирати на такі заходи дітей примусово. Вони навіть не замислюються, для чого їм це показують, у них просто є привід пропустити уроки.

 

І всі наступні роки фестивалю на покази та обговорення, на правозахисні події й виставки я запрошувала тільки охочих. Нехай це буде 10-15 дітей від школи, але вони прийшли усвідомлено, бо їх зачепила тема фестивалю й вони захотіли більше дізнатися про це. Ми почали проводити більше показів, але в менших аудиторіях. І тоді з’явився ефект від роботи – діти після фільму почали говорити й думати.

 

Марія Симкович. Фото: Docudays UA

 

Марія М.: Спочатку було мало досвіду, були страхи та невпевненість. Але студенти/-ки полюбили та прийняли фестиваль з першого року. Ми експериментували, показували в різних форматах: в студентських бібліотеках, у гуртожитках, у великому залі ректорату на 500 осіб. На покази збиралися студенти/-ки всіх факультетів, не тільки правознавці. На нашому фестивалі студенти/-ки «росли» з курсу на курс, починаючи з першого і до кінця навчання, брали активну участь в організації, ставали справжніми друзями Мандрівного. Бо це інструмент не просто правової освіти – це інструмент культурного виховання й формування активної громадянської позиції.

 

ЩО ПІСЛЯ ФІЛЬМІВ

Марія М.: Був цікавий випадок. Декілька років тому тема фестивалю була «4 градуси», ми показували фільм «Навмисна смерть» у гімназії , запросили туди школярів/-ок з кількох ближніх шкіл. Фільм був про те, як гонитва за новими модними моделями мобільних телефонів та інших ґаджетів шкодить екології.

 

У фільмі автори показували гори смітників з розтрощених електронних приладів, мікросхем, мікрочіпів, розповідали, як процес виготовлення та використання всього цього забруднює довкілля. Діти були вражені й на обговоренні говорили: «Ми не знали про таке», «Тепер я не буду "гнатися" за новинками мобільних», «Давайте не будемо бігти за модою, давайте користуватися мобільними довше». Я впевнена, що діти запам’ятають цей фільм на все життя.

 

Марія С.: Того ж року після перегляду фільму «Дякую за дощ» (це кіно про Кісілу, фермера із Кенії, який використовує свою камеру для відеозапису життя своєї сім’ї, свого села, а також впливу зміни клімату. Він знімав повені, засухи і бурі, але й більш людські втрати: його дітей відправляють додому зі школи, коли він не може оплатити навчання; чоловіки переселяються до міст у пошуках роботи; напруга в сім’ї наростає. Після бурі, що руйнує його будинок, Кісілу починає організовувати громадський рух фермерів, що борються із впливом екстремальних погодних явищ, і доносить свою історію аж до Парижа, на конференцію ООН про зміну клімату) у нас «народився» проєкт «Дитинство без сміття», він тривав 2 роки. Ми з дітьми провели дуже багато заходів по сортуванню сміття, учні та учениці між собою проводили тренінги за методикою «Рівний рівному» – старші класи вчили молодших сортувати сміття.

 


Фото: Docudays UA

 

Деякі заходи ми проводимо в локаціях, співзвучних тематиці фільму. Якщо це кіно про замок, то ми йдемо в замок, проводимо там захід, залучаємо працівників/-иць замку. Коли планували показ «Зимового саду», вирішили провести його в Ботанічному саду. Після перегляду ми зрозуміли, що фільм актуальний не тільки для Києва, він наче про Ботанічний в Ужгороді.

 

У нас цей сад у плачевному стані, мінімальне фінансування, працівники та працівниці – в основному люди дуже поважного віку, 70-80 років. Вони працюють від початку його створення і цей сад – це їхнє життя. І фільм, і захід, і Ботанічний сад так надихнули дітей, що у нас із його працівниками/-ицями до сьогодні співпраця, ми з дітьми час від часу приходимо до туди, прибираємо, копаємо, допомагаємо хранителям саду.

ІЗ ОФЛАЙНУ – В ОНЛАЙН

Марія М.: Коли світ через ковід перейшов в онлайн-життя, у нас був страх, що ми не впораємося з фестивалем. Але до осені, коли мав початися Мандрівний, молодь вже пристосувалася до онлайну і все у нас вийшло!

 

Наприклад, «Жива бібліотека», в якій віч-на-віч можна було поговорити з «живими книжками» – людьми, щодо яких у суспільстві існують упередження. Ми кілька років проводили «бібліотеку» вживу, а тут – новий формат.

 

Однією з «книжок» був відомий український мовний активіст, блогер Данило Гайдамаха, молодий чоловік, 22 роки. Він киянин, але багато часу проводив у Криму, звідки родом його батьки. Ріс у російськомовному оточенні. У 16 років вирішив перейти на українську, батьки його підтримали. Тепер за допомогою своїх відео надихає людей вчити українську й говорити українською.

 

Наші студенти/-ки захоплюються його творчістю, тож охочих поговорити з цією «книгою» було багато, це був аншлаг. І так співпало, що під час зв’язку з Данилом у його квартирі репетирував гурт KAZKA, так що наші учасники/-иці змогли ще й послухати улюблених музикантів. Було ще дві «книги», одна з них – громадська активістка, людина з інвалідністю, у неї проблеми з зором. Вона розповідала про своє життя і про те, які труднощі їй доводиться долати. А третьою «книгою» був відомий ужгородський письменник Банди Шолтес.

 

Але були й прикрі несподіванки під час показів в онлайні: атаки хейтерів, які вривалися на наші заходи. Вони лаялися, включали музику, намагалися перешкодити показам та обговоренню.

 

Тут треба було не розгубитися і миттєво реагувати. Ми впоралися.

 

Марія Менджул. Фото: Docudays UA

МИ ЗРОБИЛИ DOCUDAYS UA ВПІЗНАВАНИМ В УЖГОРОДІ

Марія С.: Через дітей ми впливаємо на їхніх батьків. Після фільму й обговорення школярі приходять додому, діляться своїми думками, емоціями, і їхні батьки йдуть на наші вечірні покази. І теж стають нашими активістами.

 

Ми бачили результати роботи і поставили собі за мету зробити фестиваль впізнаваним в Ужгороді, щоб наша аудиторія чекала жовтня-листопада-грудня, щоб бренд Docudays UA для них була значимим. І мені здається, що за 9 років ми досягли цієї мети, бо діти починають питати з вересня: чи буде цього року фестиваль? А ті, хто дивився фільми на перших показах фестивалю, вже дорослі і волонтерять на Мандрівному та допомагають нам в організації фестивалю, залучають нові аудиторії.

 

ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ МИ ЗМОЖЕМО ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО ВІЙНУ

Марія М.: У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, я зібрала валізу, потім відклала, вирішила: поки російські війська дійдуть до Закарпаття, я багато що встигну зробити для людей. Починала я на кордоні, разом з іншими активістами робила бутерброди, варила чай, розносила воду людям, які стояли в черзі на кордоні. Це були черги до чотирьох кілометрів. Так було два тижні.

 

Потім у міській раді відкрився хаб «Совине гніздо», не вистачало волонтерів/-ок, я пішла туди працювати. Ми сортували допомогу, яку люди приносили: окремо матраци, подушки, ковдри, харчування, засоби особистої гігієни. Це все приносили люди з дому, бо перший час не було гуманітарної допомоги з-за кордону.

 

Згодом відкрився волонтерський центр в університеті. Ми зареєстрували громадську організацію «Волонтеріат УжНу». У гуртожитках університету на той час жило близько 2000 переселенців/-ок. Їм потрібна була допомога - продукти, юридичні консультації. Потім ми зрозуміли, що наших сил та можливостей не вистачає, і подали заявку у Фонд «Відродження». Нас підтримали й ми забезпечили 1000 родин продуктовими наборами та канцелярським приладдям для дітей.

 

Завдяки програмі «Тепле місто» ми на 200 тис. грн закупили побутової техніки для гуртожитків: холодильники, пральні машинки, дрібну техніку. Завдяки волонтер(к)ам допомогли трупі Маріупольського театру, частина якої живе зараз в Ужгороді. Це 16 людей, але незабаром приїдуть ще маріупольські актори. Вони вже працюють у нашому обласному театрі, роблять вистави, готуються до гастролей.

 

Ми також допомагаємо ромським громадам, ромським переселенцям/-кам. Влітку ми провели Школу для ромських дітей-переселенців, показували їм документальні кадри та історичні фотографії про втечу ромів від фашистського геноциду. Потім діти розповідали, що зараз в окупованих містах і селах з ними все відбувалося так, як багато років тому: їхні домівки зруйновані, втікали від окупантів у вагонах навстоячки.

 

Марія С.: Від початку війни було дуже багато роботи: допомагала в Червоному Хресті сортувати речі, цілодобово зустрічали та поселяли переселенців/-ок. Потім, коли пішли гумконвої в Україну, не вистачало рук на розвантаження, сортування ліків, допомоги.

 

Коли приймала переселенців/-ок, я звернула увагу на дітей: вони закриті, самі в собі, майже не розмовляють. І в березні вже стала проводити майстер-класи окремо для малих та старшокласників. Із підлітками було важкувато, вони не хотіли говорити про те, що пережили, та й взагалі говорили мало.

 

І я придумала штучно створити їм образ звичного повсякдення, як було раніше: школа, спілкування, малювали, сонечко світить, життя йде. І жодного спогаду про війну. Потихеньку діти почали відкриватися, але сум в очах залишився.

 

Мені важко це згадувати. Треба, щоб після перемоги України минув час, і тоді ми зможемо про це говорити з дітьми.

 

Інтерв'ю записала Тетяна Кулик

20 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Жовтень — Грудень 2023
20 Мандрівний завершився, що далі?
Новини
15 лютого 2024
20 ювілейний Мандрівний Docudays UA у цифрах
Новини
01 лютого 2024
Про те, якою може бути робота журналістів: кінопокази Мандрівного Docudays UA на Житомирщині
Новини
04 січня 2024
20 Мандрівний Docudays UA завітав на Хмельниччину
Новини
04 січня 2024
Як ми спільно створювали «образ майбутнього» на 20 ювілейному Мандрівному Docudays UA
Новини
29 грудня 2023
Сквер Docudays UA та видатні особистості: Мандрівний фестиваль очима Володимира Ханаса
Інтерв'ю
29 грудня 2023
Геннадій та Ігор Кофман: мандрівка історією із засновниками Docudays UA
Інтерв'ю
28 грудня 2023