Зустрічі в Тернополі до ювілею Української Гельсінської групи

Зустрічі в Тернополі до ювілею Української Гельсінської групи

21 листопада 2026
Підтримайте збір на інтерактивні панелі для підрозділів Сил оборони України 
QR-код для донату Задонатити

5 листопада Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA подарував Тернополю неординарні події - зустрічі з ветеранами українського дисидентського та правозахисного руху: членом-засновником Української Гельсінської групи, політв’язнем часів СРСР Мирославом Мариновичем та директором Харківської правозахисної групи, учасником дисидентського руху 1970-1980-х років Євгеном Захаровим.


Згадані зустріч було включено до програми Мандрівного фестивалю з нагоди 50-ї річниці від дня утворення Української Гельсінської групи, яке відзначається в Україні на державному рівні.


Передрук з Гельсінської ініціативи - XXI.

 

Ознака нашого часу – дефіцит у ньому, особливо у владі, людей, яких можна назвати моральними та інтелектуальними авторитетами. Людей, у яких можна запитати: як нам жити далі? У що вірити? Що захищати? Що підтримувати? Проти чого протестувати?...

 

Мирослава Франковича та Євгена Юхимовича ми сприймаємо саме в такій якості – як моральних та інтелектуальних авторитетів сучасної України.


Отже, шанованих гостей мав честь приймати Західноукраїнський національний університет (ЗУНУ) та Тернопільський прес-клуб.

 

 

Як відомо, Мирослав Маринович був наймолодшим серед членів-засновників Групи. У 1976 році йому виповнилося лише 27 років. За свідченням Миколи Руденка, на установчому зібранні, відповідаючи на запитання про мотив, який спонукає його самого та його товариша Миколу Матусевича до участі в правозахисному русі, він сказав: «Ми хочемо бути свідками падіння імперії й учасниками цих подій». Вже у квітні 1977 року Мирослава заарештовали. За членство в УГГ його було покарано 7 роками таборів суворого режиму і 5 роками заслання. Після звільнення, у 1988 році, була опублікована його книга «Євангеліє від юродивого», написана ще в таборі. Невдовзі вийшла низка книг, які поставили Мирослава Мариновича в число найвизначніших мислителів сучасної України. У 1991 році він виступав ініціатором створення Української асоціації «Міжнародна Амністія» та впродовж 5 років обирався її головою. У 2011 році був серед засновників Ініціативної групи «1 Грудня» - неформального об'єднання інтелектуалів, моральних авторитетів, письменників, науковців, правозахисників та релігійних діячів.


Євген Захаров сформувався як особистість в середовищі харківської нонконформістської інтелігенції, прославленому іменами Лариси Богораз, Юлія Даніеля, Марлени Рахліної, Бориса Чичибабіна, Генриха Алтуняна, Ірини Рапп та ін. У 1989 році він стає співголовою Харківського «Меморіалу», у 1992-у - співзасновником та співголовою Харківської правозахисної групи (ХПГ), у 2004-у переважно з його ініціативи виникла Українська Гельсінська спілка з прав людини, в якій він довший час був головою правління. Завдяки його лідерству ХПГ стала у багатьох сенсах найпродуктивнішою в незалежній Україні правозахисною організацією. З початком російсько-української війни ХПГ зосереджується переважно на документуванні воєнних злочинів.


Мирослав Маринович представив аудиторії ЗУНУ авторську презентацію «Українська Гельсінська група і міжнародний Гельсінський рух», наголосивши при цьому, що базовими принципами діяльності Групи були її об’єднавчий характер, єдність та співпраця з іншими правозахисними інституціями. Найактивнішою, за його оцінкою, була співпраця з Московською Гельсінською групою. Серед учасників УГГ бачимо людей різного етнічного походження, різних віросповідувань, мешканців практично усіх регіонів України.

 

Євген Захаров детально розповів про масштабну діяльність Харківської правозахисної групи у роки війни. Сподіваємось, ця інформація викликала зацікавлення аудиторії і з часом можня очікувати започаткування співпраці між ХПГ та Університетом.


Гості також мали можливість відповісти на запитання університетської аудиторії та поспілкуватися з журналістами тернопільких медіа.


Мирослав Маринович, зокрема торкнувся теми ідентичності українців, як політичної нації: «За роки незалежності стало чітко зрозуміло, що наша ідентичність мозаїчна. Ми ніколи не будемо гомогенними, одноманітними, ми завжди будемо різними. Бо ми формувалися в різних регіонах, кожен з яких має свої особивості... Але не в тому біда України. Біда в тому, що ми ніяк не могли говорити в одній тональності... Так от, нещодавно я проводив круглий стіл в молодій аудиторії, де були люди з усіх регіонів України, і вперше відчув – вони говорять однією ціннісною мовою.»


Євген Захаров, розповідаючи про цінності та принципи діяльності УГГ й сучасного правозахисту, зазначив: «Головною цінністю правозахисту була і залишається свобода, вона є синонімом усього комплексу прав людини. Мати свободу – означає вільно чинити власною долею. Немає нічого більш жахливого, ніж цілковито залежати від волі іншої людини чи волі державної інституції. Гідність була і залишається другою ключовою цінністю правозахисту. Йдеться про загальну людську гідність, яка належить всім, від немовляти до злочинця, а не про особисту гідність (те ж саме, що честь чи репутація), яка зростає як результат добрих вчинків і втрачається внаслідок злих. Гідність є найкращим індикатором порушення свободи».


Друга, вже камерна зустріч – у Тернопільському прес-клубі - не обмежилася спогадами про історію дисидентського руху. Від розмови про уроки з історії ненасильницького опору диктатурі, які ми повинні винести для сьогодення, підійшли до болючих питань про шляхи завершення російсько-української війни.



В останні місяці бачимо активізацію політичної дискусії довкола цих питань. Є позиція, яка зводиться до того, що з війни треба виходити якнайскоріше ціною компромісів з країною-агресоркою, нехай навіть болісних. Виходити, аби врешті-решт, зберегти країну та армію. Інша позиція стоїть на тому, що війна носить екзистенційний характер, що компроміси не зупинять агресора, тож будь-які переговори з ним неможливі, а тому готуймося до тотальної війни без видимого в близькій перспективі завершення.


 

У цьому сенсі згадалося недавнє Звернення Ініціативної групи «Першого грудня» від 29 жовтня 2026 року . Обоє наших гостей є учасниками Ініціативної групи та співаторами цього тексту.


Звернення завершується такими словами:


«Попри втому й виснаження ми мусимо продовжувати опір: підтримувати Сили оборони України, піклуватися про тих, кому важче, продовжувати боротися проти корупції та за добре й професійне врядування – адже у війні на виснаження перемагає той, хто краще керує доступними ресурсами. Мусимо підтримувати одне одного попри всілякі другорядні розбіжності. Відмінності у баченні майбутнього, світогляді й переконаннях ми зможемо розв’язати в обговоренні – по тому, як вистоїмо.
Росія поставила собі у 2022 році мету: знищити нас протягом тижнів, якщо не днів. Агресори своєї мети не досягли – і вже зрозуміло, що не досягнуть. Тому Україна вже перемогла. Цю перемогу треба втримати й розвинути. Чи зможемо це зробити – залежить від нас. Але мусимо це зробити, бо не маємо іншого вибору.
Історія знає чимало прикладів, коли менший і слабший перемагав тому, що стояв за правду, бився за власне життя, був кмітливішим, гнучкішим й більш інноваційним, швидше навчався й змінювався. Ми віримо, що невдовзі історія поповниться й нашим прикладом, а Україна врешті буде вільна, захищена, справедлива, заможна й квітуча».

 

Тут виникає питання, на які жертви країні треба піти заради того, щоб «втримати стрій» у війні? Скільки ще людських життів треба покласти і скільки населених пунктів перетворити на руїни?


До яких рішень – звісно ж, непопулярних – необхідно буде вдатися, щоб встояти у тотальній війні? Чи не виникає потреба загальної мобілізації усіх повнолітніх чоловіків? А то й частини жінок? І в який спосіб проводитиметься надалі та мобілізація - так, як досі, чи все ж варто шукати інші методи поповнення особового складу в армії?


Як забезпечити надходження фінансової та військової допомоги від наших іноземних партнерів на тлі їхньої «втоми від війни»? Як не пересваритися з ними через питання, нехай і важливі, але не приорітетні, коли йдеться про виживання країни тут і зараз?


Як забезпечити національну єдність, не розділяючи людей за критеріями етнічного походження, мови, віросповідувань, політичних поглядів, присутності у воюючій країні, або ж в еміграції, на фронті, або ж у тилу?


Як повернути мільйони емігрантів до рідної країни?


Нарешті, як не дозволити політичній верхівці та силовим структурами втягнути цілу країну у свої внутрішні звади? ...


Врешті-решт – який образ країни майбутнього, який цілісний проект повоєнної мирної України необхідно запропонувати суспільству, аби воно погодилося надалі протистояти страшним випробуванням? Це буде країна для людей, Res Publica, держава вільних, рівноправних та відповідальних громадян, чи авторитарний поліцейський режим, для якого Людина буде лише ресурсом?


На думку Євгена Захарова, успішне розв’язання усіх цих болісних питань можливе лише у парадигмі людської свободи.

 


 

З чим не можемо не погодитися. Власне цю позицію з року в рік пропагує Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.

23 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Жовтень — Листопад 2026
Пором, що єднає береги Ріки
Новини
21 листопада 2026
Микола Горбаль: «В таборах я зустрів найкращих людей України»
Новини
21 листопада 2026
Пологи не зупиниш: показ стрічки «Свідки. Місце народження» попри тривоги та блекаути у Кропивницькому
Новини
20 листопада 2026
Від деколонізації до материнства на лінії вогню: розмаїття подій на Чернігівщині
Новини
20 листопада 2026
«Роби тут і зараз»: що обговорювали херсонці та херсонки після показу «Блаженних»
Новини
20 листопада 2026
7 днів — 7 фільмів: дивіться Мандрівний Docudays UA онлайн

Новини

Єдність у різноманітті: про упередження, повагу та вміння чути інших
Новини
19 листопада 2026