Микола Горбаль: «В таборах я зустрів найкращих людей України»
Микола Горбаль: «В таборах я зустрів найкращих людей України»
9 листопада - саме в цей день в 1976 році, на прес-конференції для іноземних журналістів, організованій у квартирі московського дисидента Олександра Гінсбурга було проголошено створення Української Гельсінської групи.
З нагоди 50-річного ювілею УГГ Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA включив до своєї програми спеціальні події - зустрічі з ветеранами українського правозахисного руху. Зокрема, у місті Заліщики відбулися дві зустрічі з Миколою Горбалем. Вітали заслуженого гостя у своїх аудиторіях Заліщицький фаховий коледж імені Є. Храпливого та Заліщицька державна гімназія.
Передрук з Гельсінськох ініціативи - XXI.
Микола Андрійович Горбаль - член Української Гельсінської групи, багаторічний політичний в’язень, громадський і політичний діяч, музикант, поет, правозахисник, меценат ...
Родина Горбалів походить з Лемківщини, у 1945 році була депортована до УРСР, а з 1947 осіла в с. Летяче Заліщицького району Тернопільської області. Після отримання педагогічної освіти Микола Горбаль працював викладачем естетики у Борщівському технікумі.
У 1970 році був заарештований вперше - за розповсюдження самвидаву, що тлумачилося як «антирадянська агітація і пропаганда». Засуджений до 5 років позбавлення волі і 2 років заслання. Покарання відбував у колоніях особливо суворого режиму в Мордовській АСР та Пермській області. В ув’язненні написав збірку віршів «Дні і ночі».
Серед його табірних друзів були: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Валерій Марченко, Зиновій Антонюк, Семен Глузман, Ігор Калинець та інші українські дисиденти. За свідченням Семена Ґлузмана, разом із Зиновієм Антонюком Микола Горбаль був «громадським писарем»: «Тихі і зовні спокійні до байдужости Антонюк і Горбаль обкладалися безліччю книг та журналів і... писали, писали, писали. Їхні «ксиви» несли світові інформацію про людей зони, її життя. І це була страшна зброя. Десятки, сотні тисяч чекістів і їхніх стукачів вишукували крамолу на волі, саджали людей до тюрем, таборів і психіатричних лікарень, а тут, у найпотойбічнішому місці цілковитої неволі й ізоляції, писали самвидав!»
У неволі Микола Горбаль брав участь у всіх акціях протесту.
Після звільнення, знаючи про початок розгрому Української Гельсінської групи, він свідомо їде в Київ, щоби вступити в неї. У 1979 році був заарештований за підло сфабрикованим кримінальним звинуваченням. У жовтні – грудні на захист Миколи Горбаля із заявами в партійні та радянські органи, до «Міжнародної амністії» виступили Світлана Кириченко, Василь Стус, Валерій Марченко, члени Московської Гельсінської групи Софія Каллістратова, Олена Боннер, Сергій Ковальов та ін.
У 1980 році вдруге засуджений на закритому засіданні до 5 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. Відбував покарання у таборі для кримінальних злочинців в Миколіївській області. Працював у кар’єрі на обробці ґраніту. У цей час він складає книжку віршів для дворічного сина Андрія, власноруч ілюструє її. 1982 року мюнхенське видавництво «Сучасність» видало його збірку віршів «Деталі піщаного годинника».
У 1984 році, за добу до закінчення терміну ув’язнення арештований за звинуваченням у «розповсюдженні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад». Того року Закордонне Представництво УГГ оприлюднило звернення «До людей доброї волі» на захист Миколи Горбаля та Йосифа Зісельса. Попри численні протести світової громадськості був засуджений до 8 років позбавлення волі і 3 років заслання, визнаний «особливо небезпечним рецидивістом». Карався в зоні особливого режиму у с. Кучино Пермської області. З останнього ув'язнення Микола Горбаль вийшов достроково у 1988 році. Це сталося після того, як президент США Рональд Рейган під час переговорів із Михайлом Горбачовим особисто зачитав список радянських політв'язнів і зажадав їхнього звільнення. Реабілітований в 1991 році.
У 1990-94 роках – голова Київської організації Української Республіканської партії (УРП). У 1990-94 – депутат Київської міськради. У 1994 році обраний народним депутатом України. Член-засновник Республіканської Християнської партії (РХП). Член Міжнародного Пен-клубу з 1986 року. Лауреат премії ім. Василя Стуса 1992 року, перший голова Товариства «Лемківщина» (1989).
![]()
У даний час Микола Андрійович мешкає у селі Литячі Товстенської громади Чортківського району.
Парадоксальним в його розповіді про свій життєвий шлях було те, що людина, яка майже 17 років провела з тавром «злочинця-рецидивіста» в тюрмах, таборах та на засланні – причому лише за свої переконання ! – не озлобилася, навіть на своїх вчорашніх кривдників.
Микола Андрійович розповів гімназистам цікаву історію зі свого життя. Через декілька років після звільнення з табору, вже після розпаду СРСР він приїхав до Тернополя, де завітав до будівлі управління СБУ, в якій ще незадовго до того містився горезвісний КДБ . Попросив тодішнього начальника УСБУ про зустріч із слідчим, який вів його справу під час першого арешту в 1970 році. Йому не відмовили у проханні - колишнього оперативника КБД, на той момент вже пенсіонера, було доставлено для зустрічі. Той не приховував спантеличення, очікуючи отримати прокльони на свою голову. Але, до подиву усіх присутніх, п. Микола потис йому руку зі словами: «Не тримаю на Вас зла. Більш того, можу Вам дякувати – адже саме в таборах я зустрів найкращих людей України! Без Вас я ніколи не пізнав би Івана Світличного, Валерія Марченка, Зиновія Антонюка, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Семена Глузмана, Ігора Калинця та інших. Якби не табірне побратимство з ними, я не був би тим, ким я насправді став».
Тож зустріч в гімназії була цікавою та пізнавальною. Безперечно, вона запам’ятається учням на все життя.
На завершення розмови Микола Андрійович подарував гімназії дві власні книжки, які вийшли друком торік: «Повість про три дороги» та «У пошуках Христа».










