«Роби тут і зараз»: що обговорювали херсонці та херсонки після показу «Блаженних»

«Роби тут і зараз»: що обговорювали херсонці та херсонки після показу «Блаженних»

20 листопада 2026
Підтримайте збір на інтерактивні панелі для підрозділів Сил оборони України 
QR-код для донату Задонатити


Після фінальних титрів у залі говорили про розбитий кришталь, малюнки, які допомагають не втрачати себе, та понад 30-річний фотоархів, залишений в окупації. 


В Херсоні за програмою  Мандрівного Docudays UA показали стрічку режисера Андрія Лисецького «Блаженні». У центрі фільму — українські художники, які після початку повномасштабної війни мають відповісти на запитання: що може зробити митець, коли світ палає? Камера фіксує, як герої переживають власну трансформацію, а мистецтво стає способом осмислити й зафіксувати досвід війни.


 

Фото: перегляд фільму «Блаженні» Андрія Лисецького.


Після показу говорили не лише про героїв стрічки. Розмова поступово перейшла до досвіду херсонців і херсонок, які продовжують працювати у прифронтовому місті та шукають нові сенси серед руйнувань.


Коли розбитий келих стає свідченням часу


Модераторка кінопоказу Наталія Шатілова звернула увагу на те, як війна впливає на ставлення суспільства сприймати несхожість одне одного.


Під час війни країна ніби стискається в один кулак: усі мають бути сильними, працювати заради перемоги, волонтерити або безпосередньо долучатися до оборони. На цьому тлі мистецтво й потреба творчої людини залишатися собою іноді можуть здаватися «не на часі». Водночас саме митці та мисткині, за словами Наталії, здатні побачити трансформацію там, де інші бачать лише руїни.


«Ми бачимо горе, руйнування, понівечене життя, а вони бачать у цьому зміну і трансформацію. Не лише уламки минулого життя, а змінену форму життя», — зазначила вона.


 

Фото: Наталія Шатілова, координаторка громадського центру Українського Червоного Хреста, голова ГО «Громада «ЮА».


Одним із таких образів у фільмі став розбитий кришталевий келих. Колись такий посуд роками зберігали в сервантах — для свята або особливої нагоди, яка могла так і не настати.


Так само люди берегли гарну сукню. Війна змінила ці звички й саме відчуття часу.


Для Херсона ця розмова має ще один вимір. Після російських ударів у будинках іноді обвалюються стіни — і те, що роками ховалося за зачиненими дверима, раптом стає видним усім перехожим. На вцілілій полиці може стояти скляний півник, у кімнаті без стіни — сидіти дитячий ведмедик, а поруч залишатися сервант із посудом.


Через ці речі можна побачити, чим жили люди до удару, що берегли та що вважали важливим. Для митців такі предмети стають не просто деталями зруйнованого будинку, а свідченнями життя, яке було тут раніше.


Картина, яку треба було передати крізь окупацію


Херсонська художниця та викладачка Школи мистецтв №1 Альона Петровська розповіла, як повномасштабна війна змінила її творчість.


 

Фото: Альона Петровська, художниця та викладачка Школи мистецтв №1 у Херсоні.


До 24 лютого 2022 року звичні побутові турботи — заробити гроші, сплатити комунальні послуги, встигнути виконати справи — здавалися проблемами. Після початку вторгнення родичі зібралися в її будинку. Ніхто не знав, як потрібно ховатися від обстрілів, тому люди лягали на підлозі, намагаючись самостійно знайти найбезпечніше місце.


У березні батьки Альони мали відзначати річницю весілля. Вони перебували в Миролюбівці поблизу Правдиного, а зв’язку із селом майже не було. Художниця не знала, що з ними відбувається, однак вирішила будь-що передати їм подарунок.


Альона намалювала акрилом картину із двома фотоапаратами та фотоплівками. Так вона нагадала про захоплення свого батька фотографією. До роботи прикріпила одну з небагатьох збережених чорно-білих світлин, на якій батьки тримають її маленькою на руках.


«Мені терміново треба було намалювати, терміново відправити. І головне — щоб картина потрапила їм до рук», — згадує художниця.


Через знайомих вона знайшла людей, які возили до села хліб, і попросила передати разом із продуктами картину. Подарунок дістався батьків і досі висить у їхньому будинку.


 

Фото: учасниці події.


Для Альони ця робота стала конкретною метою в умовах страху та невизначеності. Потрібно було не просто чекати новин, а щось зробити власними руками.


Під час війни змінилися й теми, з якими працює художниця. Значну частину робіт тепер створюють для благодійних аукціонів, тому вони мають бути зрозумілими глядач(к)ам і такими, які хочуть придбати. Звідси — патріотичні образи, розписані гільзи та інші роботи, пов’язані з війною.


Проте Альоні важливо залишати у творчості й щось особисте. Для неї таким образом стали тварини — лисички, яких вона любила малювати ще до повномасштабного вторгнення.


«Щоб мені було спокійніше, щоб було менше внутрішніх переживань, мені десь треба для себе якусь лисичку намалювати», — говорить вона.


 

Фото: Наталія Шатілова, Альона Петровська, учасники/-ці події.


Лисички з’являються і на заняттях із дітьми. Через ці образи учні та учениць вивчають світло й тінь, об’єм та інші основи малювання. Так звичний і теплий для художниці образ допомагає продовжувати життя, у якому є місце не лише війні.


Фотоархів, який залишився в окупації


Фотокореспондент «Вгору» Олександр Андрющенко говорить, що митці та мисткині бачать світ трохи інакше за інших. Сам він із дитинства хотів малювати, але не мав можливості здобути відповідну освіту. Тому обрав інший інструмент — фотоапарат.


Найбільше Олександр любив фотографувати людей. Під час портретної зйомки намагався побачити в людині те, чого вона, можливо, сама про себе не знала. Війна змінила не тільки теми його фотографій, а й ставлення до власної роботи.


У будинку фотографа в окупації залишився архів, який він збирав понад 30 років: фотоплівки, надруковані світлини, родинні та випускні альбоми. Виїжджаючи, сім’я замкнула будинок, але забрати із собою все було неможливо.


Цей досвід змінив ставлення Олександра до робіт, які митці та мисткині часто створюють «для себе» і роками нікому не показують.


«Висновок такий: роби тут і зараз. І роби для людей. Не клади під сукно. Віддавай людям — хай воно хоч десь у когось залишиться», — говорить фотограф.


 

Фото: перегляд фільму «Блаженні» Андрія Лисецького.


У фільмі «Блаженні» його особливо вразив контраст між довоєнним життям митців і тим, що вони змушені робити тепер. В одній зі сцен художник Антон копає окоп.


«Ван Гог копає окопи. Він не створений для того, щоб копати окопи. Він має займатися творчістю», — описав побачене Олександр Андрющенко.


На його думку, внутрішній конфлікт героя полягає в тому, що творча людина, покликана створювати, опиняється на війні й мусить долучатися до знищення ворога. Навіть після завершення бойових дій цей досвід не зникне, а його осмислення може тривати роками.


Право Херсона жити й жартувати


Розмова про мистецтво поступово переросла в розмову про щоденне життя прифронтового Херсона.


Відчуття нормального  життя в  місті підтримують не лише рятувальники/-ці, медичні працівники/-иці, комунальники/-ці та поліціянт(к)и. Його щодня створюють продавці та продавчині, працівники/-ці кав’ярень, перукарі/-ки, ремонтники/-ці, ветеринар(к)и й усі, хто продовжує працювати під постійною загрозою російських атак. 


Можливість купити продукти, випити кави, щось полагодити або підстригтися повертає людям відчуття звичного життя. За словами Наталії Шатілової, саме завдяки людям, які залишаються та виконують свою роботу, Херсон продовжує бути живим містом.


 

Фото: учасники/-иці події.


Олександр Андрющенко звернув увагу й на здатність херсонців і херсонок жартувати навіть після втрати житла чи майна.


«Я вважаю, що Херсон має право жартувати про свої біди», — сказав фотограф.


Після показу «Блаженних» у залі так і не з’явилося однієї відповіді на запитання, що може зробити митець, коли світ палає. Хтось бере до рук зброю, хтось документує руйнування, хтось малює картину для батьків в окупованому селі, а хтось вчить дітей малювати лисичок. Готової відповіді немає, проте мистецтво може допомогти людині побачити, осмислити й зберегти те життя, яке триває навіть серед руїн.


Авторка тексту: Ліза Жарких.

Автор фото: Олександр Андрющенко.


23-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обовʼязково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.

23 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Жовтень — Листопад 2026
Пологи не зупиниш: показ стрічки «Свідки. Місце народження» попри тривоги та блекаути у Кропивницькому
Новини
20 листопада 2026
Від деколонізації до материнства на лінії вогню: розмаїття подій на Чернігівщині
Новини
20 листопада 2026
7 днів — 7 фільмів: дивіться Мандрівний Docudays UA онлайн

Новини

Єдність у різноманітті: про упередження, повагу та вміння чути інших
Новини
19 листопада 2026
Історії народження під обстрілами: показ фільму «Сліди. Місце народження» у Львові
Новини
19 листопада 2026
Історії, які залишаються з нами: як на Житомирщині пройшов 23 Мандрівний Docudays UA
Новини
19 листопада 2026
23 Мандрівний Docudays UA на Вінниччині: дайджест подій
Новини
18 листопада 2026